Оце не знаю, чи я ще молодий. Бо нині тільки одна людина привітала мене Вконтакті з цим світлим, незрозуміло кому присвяченим святом. А я нікого не вітав.

Якраз вертався від друзів, які святкували п’ять років після закінчення універу, як, раптом, мені ніхто не подзвонив і не поздоровив.

Ми випили з Юрком по каві на балконі і він сказав, що тяжко.

“Оце думав, їхати на зустріч чи ні, бо туди-сюди, тай дві тисячі нема. А треба копійку до копійочки…”, - каже, а сивину на голові видно.
Добре, що в нього жінка адекватна. Позаздрити можна: “Їдь, це ж перша зустріч! Як вони без тебе!”

Після ресторану приїхали до першого гуртожитку: всі п’яні, щасливі, доброзичливі. До друга Вєталя жінка починає дзвонити. Вєталь засмучується. Поправляє ремінь під здоровим пузом і каже: “Ой, іду я. Моя дзвонила…”

Проводжаю Вєталя до таксі і захожу в 2 гуртожиток, де колись жив. Там теж зустріч – випускники 1955 – 1960 року народження. Старші дядьки і тітки з попсовими вусами, в пинджаках і з напуцованими мештами.

Із жахом помічаю, що їхні вирази облич молодші від наших років на тридцять. Може й на тридцять три. Хтось із заробітків приїхав на канікули, хтось із села підскочив. Балакають, сміються, а я оце палю дзигару на балконі орендованої квартири і дивлюсь на нову багатоповерхівку. Там ще один товариш квартиру має. Він взяв кредита на “доступне житло”. Туди ще не вселився, бо на ремонт багато грошей треба.
Після цього його батьки стали вдвічі інтенсивніше натирати до блиску італійські сраки, бо він із дружиною в Чернівцях “доступне житло” не потягнуть. Дарма, що обоє працюють.

Доступне житло? Італія? Сраки? Про що це я?

А! Зі святом нас, молодьож!!!