Їздили з сином Назарчиком і його класом у садибу Святого Миколая біля Косова. Були там вперше. То свято, але не для всіх. Для дітей свято, і для Назарчика теж. Вони залишилися щасливими від подорожі, нових вражень і подарунків. А батьки - ні, і зовсім не тому, що не вірять у Святого Миколая.

Перше потужне враження - коли автобус зупиняється, відчиняються двері і виходити доводиться у болото, яке вже за 15 хвилин заляпує взуття, штани до колін і поли курток і пальт. Ну і весь візочок Назарчика. Просто біля садиби плиткою вимощено лише невеликий прямокутник, а решта - не знаю, що під тією багнюкою, але точно не асфальт. Продавці базару біля садиби знайшли вихід і перед своїми ятками накидали ялинового гілля - добре, що ліс поруч.

Власне, садиба і прилегла територія, мабуть, дуже мальовнича влітку, вона і працює цілий рік та пропонує розваги в різні сезони - наприклад, на літнього Миколая. Або у справжню зиму. Але найбільше відвідувачів там точно в грудні, який останні років 10 не надто сніжний і морозний.

На доступність для моєї дитини на візочку ми і не розраховували, у покої Миколая та на зустріч з ним моя дитина змогла потрапити лише за допомогою нашої вчительки та батьків однокласників. Але за такої погоди територія з локаціями малодоступна для всіх. Та ще й дуже тісно, бо невеличкі кімнати розраховані максимум на 12-15 дітей, а групи зазвичай більші, ще й батьки з ними.

Правда, персонал привітний і люб'язний, нам завжди пропонували допомогу.

Окрема тема - туалети. Якщо болото ще можна списати на негоду, то після знайомства з туалетами свято закінчилося. У садибі Святого Миколая, куди з'їжджаються тисячі людей з різних регіонів України, туалети - це чотири дерев'яні будки під лісом, три з яких не зачиняються. Ці шедеври народної архітектури знаходяться біля приміщення лісництва. При цьому поруч - подвійний кабінко-туалет значно капітальнішої конструкції, новіший, але із зачиненими на ключ дверима. Мабуть, для Святого Миколая. Або лісівників.

Туалети варті окремої фотосесії, але знімати було б некоректно - там було багато людей, переважно жінок, шокованих естетикою гуцульського безватерклозету.

Я оце думаю: коли діти перестають вірити у Святого Миколая? Коли здогадуються, що Миколай - це просто дядько з бородою на специфічній роботі, чи коли починають здогадуватися, що свято у багнюці і з такими туалетами зовсім не свято?

Коли у нашій групі одна дівчинка під час екскурсії згадала діда Мороза, екскурсовод поправила, що тут живе Святий Миколай. Але дівчинка насправді була права, бо занадто вже по-радянському там усе довкола виглядає.