Після солдата йде старший солдат - має одну вузьку золотисту полоску поперек погону, молодший сержант – дві полоски, сержант – три полоски. Як ви зрозуміли, я роблю певні успіхи в напрямку вивчення військових звань.
За статутом військове вітання я повинен віддавати усім, хто старший у військовому званні за мене – а це фактично всі, в кого хоч щось є на погонах. Правда мені пояснили, що якщо так робити, то на мене у військовій частині будуть дивитись як на ненормального. Тому військове вітання мені варто віддавати лише своєму керівництву і старшому офіцерському складу, починаючи з майора і вище, а особливо начальнику частини.
Другий і третій тижні служби особливо нічим не запам’яталися. Ризикнув просити керівництво про одноденний відгул. У батька був ювілей – дуже хотів приїхати і особисто привітати.
- Про такі далекі поїздки потрібно писати рапорт на керівника частини, - пояснив мені начальник структурного підрозділу, до якого мене приписали. – Але ти лиш недавно став до служби, то якось неправильно так швидко відпрошуватись за межі частини.
Хоча він сказав, що причина відгулу у мене поважна, тому вирішив мені допомогти.
"Поїдеш на суботу, в неділю, щоб був у військовій частині. Якщо якийсь зальот, я тебе не відпускав. Але краще, щоб нічого такого не трапилося", - сказав він.
Я пообіцяв, що все пройде добре і в неділю після обіду буду на місці.
Батькам я по телефону раніше повідомляв, що мене мобілізували, і де я зараз служу. Але, чесно кажучи, дуже хотілося особисто з ними поговорити, щоб вони менше переживали. Тут варто сказати, що востаннє я був дома більше місяця тому – з вусами, бородою, довгим волоссям на голові.
Зараз же приїхав у новій військовій формі, поголений, коротко стрижений. Мама зразу у сльози. Обійняв її, заспокоїв. Привітав батька з ювілеєм. Сестра каже, що молодшим став без вусів і без бороди, більше на брата став схожим.
Зайшов у іншу кімнату, де гралися дві мої племінниці.
- Дівчата, тут до нас у гості якийсь солдат приїхав, - жартує мама.
Племінниці зробили крок назад, дивляться на мене з роззявленим ротом, не впізнають. Я посміхаюся. Тут старша Іринка, яка цього року в перший клас пішла, каже мамі:
"А я знаю, хто це. Це дядя Віталік!".
Бачу, вже і менша Катюша посміхається, впізнає мене. Починаю до них говорити, вони горнуться до мене, обіймають.
"А що ти нам привіз?", - питають. Значить, точно впізнали.
Далі були годинні розпитування батьків – що їм, де живу, як служу тощо. На всі питання терпляче відповідав. Ніби трохи заспокоїв їх, але все рівно переживають…
Довго дома затриматись не довелось. Наступного ранку зібрався і поїхав продовжувати нести військову службу.
