У кожного з нас були свого часу і вихователі, і вчителі, і викладачі. Хтось забувається назавжди, хтось – ніколи. У мене тепер є викладач, якого не те, що ніколи не забуду, ніколи не зможу розлюбити…

[Нехотячи довелось цьому ж викладачу добряче й нерви потріпати, коли нас на п’ятому курсі від університету повезли в Польщу. Тягало нас студентів по всіляких дискотеках нічної Варшави, пилося пиво не стаканами, а відрами, та й не обійшлося без інтернаціональних фліртів, що приходилось нашому молодому викладачеві виловлювати симпатичних україночок мало не з під вінця в костелі. Не можу сказати, що не було мені соромно згадувати те все опісля, але якби не відгуділо аж так студентське життя, то може ніколи б не втихомирилась.]

Насправді, приземлити змогла мене лише війна. На жаль, лише війна. Наш викладач Олег Горбатюк в другу мобілізацію пішов в АТО. Тоді ще не так масово забирали, тому те, що Олег їде на війну стало справжнім шоком. Такою ж прибитою від страшної реальності ходила й Оксана Івасюк (ще одна неймовірна людина, що була і є моїм другом-вчителем-наставником). Та про що говорити: кожна свідома людина в часи Майдану-АТО, й до нині, не знаходить собі місця.

От і ми з Оксаною Михайлівню від безвиході почали організовувати якісь нісенітні акції, які, на диво, стали важливими. Щоб не розповідати довго, що ми робили і не перетягувати на себе більше уваги, просто коротко нагадаю, що на ярмарку-розпродажі, що відбувся на початку серпня 2014 року, ми для бійців 25ї бригади нашкребли на пристрій нічного бачення. Сказали, що цей пристрій може врятувати хлопцям життя. І все.



Ми нічого в цьому не розуміли, лише хотіли допомогти. На цьому лірика закінчилась. Війна йшла. Війна продовжувалась. Хлопці поверталися і хлопці не поверталися. Олег Горбатюк повернувся.

Днями він мені подзвонив і сказав, що пристрій нічного бачення передають іншим солдатам, яких відправляють в зони АТО і що я символічно можу бути присутня при цій урочисто-сумній процедурі. З Олегом Горбатюком на зустріч прийшов його побратим – Роман Король, з яким вони разом відслужили від початку й до кінця. Не знаємо всього, що довелося пережити молодим чоловікам, про деталі вони не говорять.



Про деталі ми не питаємо. Але те, що Олег за рік повернувся зовсім іншою людиною, може підтвердити кожен, хто хоч трішки його знає. Оксана Михайлівна каже, що він став справжнім красенем, я, в свою чергу, побачила в ньому зовсім іншу душу. Це якесь безкінечне світло, якого раніше не було…

Хлопці передавали пристрій, розповідали, як ним користуватися, а я все допитувалася, як же ж через нього можна роздивитися, як воно? Як воно? Вдягли й на мене в темній кімнаті пристрій, дали в руки зброю (вперше тримала цю гидоту), щоб я могла зрозуміти, що дивлячись в ці темні окуляри – видно все, як в кадрі. Наче ти частина слайду, непроявленої плівки. Але навіть так можна розгледіти, що хтось йде і, найстрашніше, куди цілитись.

Отак воно і було: відбув пристрій нічного бачення рік в АТО, переходить далі... Невже потім знову далі? . Скільки можна далі?

Опісля, всі ми стояли на вулиці, про війну майже не говорили. Зайшла розмова про дитячі хвороби, дитячими й хворобами закінчилась. Хлопці палили. Палило й нестерпно сонце. Падало вже жовте листя. Студенти-першокурсники розвантажували "жигулі" з міхами картоплі та перцю.

Життя продовжувалось.

Христя ВЕНГРИНЮК