Мій шеф сказав написати блог. І я почала перебирати: про те напишу – образяться, про тих – припишуть втручання в приватне життя...
Днями прочитала, що навіть Ольга Кобилянська, живучи у нашому милому і маленькому містечку, мала клопіт: зверталася до неї одна мама однієї панянки, що упізнала свою доньку, змальовану під іншим іменем у одному із творів.
Тому писатиму лише про хороших. Не про тих, хто насвинячив, штовхнув, не допоміг, або, боронь Боже, при владі і бреше. А про тих , хто – навпаки. Хто посеред усіх тих, про яких йшлося вище, робить добрі справи. Незвичні та нестандартно. І не задля грошей чи тому, що міліціонер чи пожежник. Поки вони є, ми з вами можемо вільно свинячити і брехати. Той, хто угорі над нами, ще має надію, що не все втрачено.
Директор парку "Жовтневий" Микола Строкань. Про нього мені розповіли відвідувачі: як щоранку обходить кожен куточок парку, як встановив поручні на підйомах,бо про це попросила одна бабуся,а головне – заклав увесь парк гарними дерев’яними гойдалками, скульптурами з дерева і лавочками. Такими, як ніде і ні в кого.
Чому пишу? Бо усю цю красу (а виглядає то, як картинка з фільму про німецьке містечко - "ніби намальоване") директор парку придумав сам. Не плакався, що не виділяють грошей, а взяв фотоапарат і почав фотографувати усе гарне, що траплялося йому в поїздках. Гойдалку сфотографував недалеко від Мамаївців, скульптури – в Криму. Лавочку – у приватному санаторії на березі моря, на облаштування якого витратили не один мільйон гривень (сам він, здогадуєтеся, відпочивав в іншому). Привіз фото, показав їх робітникам у парку (не столярам, до речі), взяли вони гілки сухої акації, яких багато у парку…
Я розмовляла з директором парку, намагаючись зрозуміти, чим відрізняється він від нас, які чекають, доки нам зроблять щось або заплатять (за те, що ми зробимо самі собі ж), ну в крайньому разі – хоча би виділять кошти. Він не розумів, про що я. Розповідав, що людині мало потрібно для життя, що пішов працювати до парку, щоби онучка пишалася ним.. Що один рядочок у газеті "Молодий буковинець" у статті про пенсіонерів, які займаються спортом у парку "Жовтневому" (один із героїв статті сказав, що з приходом нового директора парк змінився до невпізнання), для нього вартує більше, ніж усі гроші світу.
Імені ще однієї світлої, доброї людини я не знаю. Знаю лише, що живе цей чоловік на вулиці Нечуя-Левицького у Чернівцях. Будинок знаходиться біля дороги на схилі, яка взимку перетворювалася завжди на смертельний атракціон. Люди падали, збирали по снігу хлібини і пакети з молоком, які випадали з сумок, кляли владу. А цей чоловік узяв і встановив (за власні кошти!), як розповіли мені його сусіди, металеві поручні.
P.S. Я забула написати, що ще писатиму про світлих і добрих людей. І якщо ви допоможете в цьому, написавши про таких, буду вдячна.
І ще подумалося: ми не завжди готові,мабуть, до зустрічі в житті з такими людьми. Пригадую, 25 років тому по сусідству з будинком батьків оселилися біженці з Вірменії. Господар дому був відомим художником і незвично добрим (як для наших країв). Чомусь полюбляв пропустити склянку під приємну розмову саме з моїм батьком, який навіть зайця ніколи намалювати не міг, не те, щоби поговорити про мистецтво (як то люблять у наших краях). Проте їм було добре і цікаво разом. Коли художник отримав візу і виїжджав до Америки, сказав: "А давайте я на вашому металевому паркані намалюю вам картину. Справжню картину. Безкоштовно. Такого ні в кого і ніде не буде. І вам - пам'ять про мене". І тут невідомо чому тато відмовився. Подякував і відмовився. Я його запитувала потім про причину. Сказав, що сам не знає чому. Було незручно, що людина витрачатиметься на дорогі фарби тощо. Я думаю, що ми просто були не готові.
Тому прошу вас: не заважайте тим, хто малює безкоштовні картини. Не вмієте самі – не заважайте іншим.
