Сьогодні я досліджував можливість відпочинку за містом. Також повинен відвідати екскурсію в межах одного дня.
За інформацією про зелений туризм та рекреаційні зони знову звернувся до працівників туристично-інформаційного центру.



– Залежно від виду бажаного відпочинку ми порекомендуємо садибу, комплекс чи розважальний центр, – розповіла Антоніна Толпигіна, один із засновників асоціації працівників туристичної сфери області "Туристична Буковина". – Буковина може дати повноцінний відпочинок на будь-який смак та гроші. У нас вже розроблені маршрути, по яким за декілька днів туристи зможуть побувати в Карпатах, покуштувати національних страв і поплавати на яхті по Дністру, відвідуючи скельні монастирі. Навіть у самих Чернівцях знайдуться місця, де можна покататися верхи на коні, поїздити на квадроциклі чи гірському велосипеді, а взимку покататися на лижах. А сама Буковина знахідка для туриста – сплави по гірських річках, політ на дельтоплані, пейнтбол, рибна ловля чи збір ягід, не кажучи вже про піші, велосипедні чи автомандрівки, гірськолижні спуски. Також можливі оздоровчі та лікувальні програми, але це вже краще порадитися із лікарем, бо мінеральна вода та процедури можуть і нашкодити при надмірному вживанні.
Із кілька десятків інформаційних буклетів, особисто мене зацікавила прогулянка Дністром на яхті, під час якої відвідаємо Свято-Миколаївський скельний монастир та гірська база "Ковчег", яка знаходиться на вершині гори Мегура на висоті 1313 метрів, тому відразу можна відпочивати від цивілізації.
А сьогодні я вирішив відвідати 1000-річну Хотинську фортецю.



Виїхати із Чернівців до Хотина не складно, тим паче, що вчора перевізники запевнили, що проблем не буде. Але сьогодні через дощ було мало пасажирів, тому перевізники порадили йти до автовокзалу і їхати рейсовим. Така порада зекономила мені коштів, адже перевізники за ці 65 кілометрів просили 20-25 гривень, а квиток коштував трішки більше 15 гривень.
Півдороги сусідка розповідала про Валєріка, який не хоче платити аліменти, а я так хотів трішки поспати.
– Ви так не хвилюйтеся, – сказав жінці. – Я того Валєріка виловлю і ноги повидьоргую. І будуть вашій дочці аліменти.
Жінка із здивуванням подивилася на мене і заспокоїлася, а я трішки подрімав. Чомусь думав, що їхати будемо довго, тому на першій зупинці сидів собі в автобусі і не поспішав виходити.
– А це не Хотин?
– Хотин.
– Пробачте, пропустіть, бо мені виходити.
– А ти куди? Не до фортеці?
– Так, до неї.
– То їдь до центру, так менше йти. Я теж в центрі виходжу.
Доїхав до центру, дізнався про напрям і пішов. Спочатку старанно обминав кожну малесеньку калюжку, але потім все ж таки набрав у кросівки води і пішов вже не так ретельно. Знайти фортецю не складно, але коли місцеві сказали, що до неї кількасот метрів, то згадав випадок із життя. Був у елітному містечку під Києвом і поспішав на автобус. Побачив дідуся із козою та велосипедом, на якому був мішок трави і коса. Дід йшов стежкою і (чомусь!) мені здалося, що по ній я зріжу добрий шмат шляху.
– Дідусю, а я по цій стежці до траси вийду?
– Вийдеш, тільки після містка звернеш вліво.
– А скільки десь пройти?
– Кілометр з гаком.
Додому приїхав вже в цілковитій темряві. Гак виявився у 15 кілометрів. У кожного свій гак.
Так і до фортеці було не так вже й близько, тому все озирався чи не проминув. А запитати не було і в кого – в таку погоду всі ховалися в хатинах.



Таки дібрався, зайшов до каси та заплатив 12 гривень за вхід із дорослого і 10 гривень за фото. Мені дали квиточки і запропонували літературу та сувеніри. А екскурсоводи всі були зайняті.



Але я вирішив вже при виході щось взяти напам’ять, а сам похід до фортеці розпочати практично з нуля інформації.



На "півекрана" був постамент якогось золотистого чоловіка, але я спеціально обійшов довкола по багнюці, але так і не зрозумів, що це за велет такий.



Вже коли виходив, то запитав у касирші, яка із подивуванням відповіла, що то Петро Сагайдачний.



Фортеця зустріла високою стіною та брамою.



Зайшов в середину і окрім церкви нічого не було видно. "Якщо це і вся фортеця, то треба просити гроші назад".



А ж ні, не спроста вона була захована від усіх ворожих очей.



Фортеця була класною – велика така споруда із баштами.



Ледь заліз на слизький пагорб, щоб зробити нормальне фото.



Після церкви був бар, а потім відкрився вид на міст до фортеці.



Я стояв на мості, а піді мною був ще один міст, вже під яким тік великий струмок – у полтавських краях сказали б "потічок".



Зайшов у ворота, сфотографував гармати, які "пуляють" дерев’яними ядрами.



Підійшов працівник і попросив квитки, а я, не дивлячись, дав йому квиток із філармонії.



Чоловік півхвилини читав всі атрибути закладу, а потім сказав, що це не той квиток. Я перепросив і дав два квитки.



Одна із екскурсій виходила і я не встиг поспілкуватися із гідом про екскурсію, тому засмутився.



Бо фортеця фортецею, а дивитися на стіни і не розуміти історичного підґрунтя досить тяжко. Дуже шкода, що нікуди на верх не пускали – скрізь зачинено.



Так що подивився на криницю, спустився у підземелля (там дуже темно і останні сходинки слизькі і під кутом – візьміть ліхтарика, а в самому підземеллі можете і вимкнути).



Ледь не впав на якусь дівчину, яка фотографувалася для "аватарки" – сходи закінчилися, а підлога ще не почалася.



Через отвори у стелі підземелля дуже красиво падало світло – боявся, щоб не пірнути у якийсь колодязь чи перечепитися об каміння, якого багато там накидано, тому пересувався виключно від світловою плями на іншу.



Світло від мобільного не вистачало, а фото виходило суперпсиходилічне – одні привиди та примари.



Напевно, від вологи йшла пара і тому виходило таке "нєчто". А ось виходити із підземелля було легко – сходи були дуже хороше видно, бо очі вже звикли то тієї темряви.



У бійницях зрозумів важливість фортечних мурів, бо їх товщина була вражаюча.



Через отвори подивився на Дністер – одна краса. Поблизу криниці будівельники-реконструктори тесали колоди. Вже виходив, коли підійшла екскурсія. Я підійшов до жінок і запитав про організатора, бо хотів запропонувати трішки грошей, щоб послухати розповідь гіда і собі. Жінки категорично відмовилися і порадили йти із ними і просто слухати цю розповідь, що я й зробив.



Гід розповів, що заповідник дуже часто відвідують поляки і просять "студеня" із криниці, тобто холодної води із цієї 62-метрової криниці (хоча після робіт зараз глибина криниці становить 57 метрів), що продовбана у скелі, на якій знаходиться фортеця. Також зазначив, що криниця має два відра, одне наверху, а інше внизу. Тобто одне підіймають, а інше опускають, крутячи руками велике колесо.



– А в підземеллі були в’язні-смертники, їх під тортурами допитували, а потім клали у мішок і кидали із Східної вежі у 50-метрове провалля. Тому цю вежу ще називали вежею Смерті. А он у цьому комендантському будинку жив великий турецький вельможа, а у трьох арочних вікнах жив його гарем.
Потім гід показав, де раніше був центральний вхід до фортеці і найбільшу вежу фортеці – Північну. Взагалі ж ця фортеця слугувала п'яти імперіям - Русі, Молдовії, Польщі, Туреччині та Росії.



– Ця вежа – фортеця у фортеці. Коли її ворог не брав, то вважалося, що і фортецю не здолав. А із мурів оборонці кидали все, що падало – каміння, стріли, смолу і кип’яток.



Екскурсія складалася переважно із жінок, тому вони дуже зацікавилися гаремом паші, але змогли оглянути окрім зовнішнього виду подвір’я, підземелля та сходів до другого поверху церкви, ще й у бійниці.



– Зараз йде реконструкція, до травневих свят, а саме до міжнародного лицарського турніру "Битва націй", плануємо відкрити у цих казармах музей заповідника.



На цьому екскурсія закінчилася, але чесно кажучи вигляд фортеці мене не дуже вразив.



Хотілося б на вежі залізти, на мурах фото зробити, а нікуди не можна.



Вже вийшов із фортеці, а ж тут на мості побачив добре витоптану стежку і вихід до Дністра.



Правда, щоб туди дістатися, потрібно спуститися по надзвичайно слизькому схилі. Але впасти я не боявся, тому рішуче пішов до низу.



І ось тут зробив дуже правильне рішення. Якби я не бачив цих мурів із сторони Дністра, то вважай, і фортеці не бачив. Нє, тут уж як хочте, але лізти на ці мури не було ніякого бажання. Бідні вороги, адже за комір ще й смоли тепленької заллють. Це ж яким треба бути злим, щоб туди дертися.



Я був вражений міццю, величчю цієї споруди. Під мурами голову як не задирай, а бачиш одні мури. Виявилося, що оця фортеця – це лише частинка всього захисного комплексу.



– Фортеця дуже добре збереглася, адже була добре побудована, – розповів гід. – Лише після 1918 року, коли влада дозволила місцевим розбирати фортецю на каміння, то багато чого зруйнувалося.



А я й дивлюся – всі будинки поблизу "під шубою". Напевно ховають під розчином "позичене".



Але найбільше вразив гід тим, що оці показові і легко запам’ятовані дахи над вежами – фікція.
– Ці дахи збудовані у гуцульському стилі і зараз захищають вежі від вологи, але їх не було, адже вони дерев’яні і від одного гарматного пострілу були б знищені чи від пострілу запаленої стріли.



Тобто була реально така собі фортеця, яку кожен і сприймає – із товстенними стінами та вежами із бійницями. А даху оцього не було!
Прогулявся і до Ясських воріт.



Лише тут вповні можна зрозуміти велич цього військового комплексу. Вражає. Сподобався двоарочний міст через струмок – можливо і не так функціонально, зате красиво.



Добре прогулявся по заповіднику, але здивувався, що хлопець і три дівчини також спустилися під мури.



– Я думав, що тільки я такий екстримал. Тут же після дощу не реально спуститися. Але тепер думаю як піднятися?
– Точно, якось і не подумали. Та по камінню чи стежці нічого і пробувати, а по траві можна спробувати.
Порадив якою стежкою ліпше йти і пішов до виходу.
Зайшов до бару з надією випити щось гаряче, бо ноги були геть мокрі. До бенкетною зали із мокрими по коліна штанами мене не впустили, тому попив чаю на вході. Смітника знайшов аж на дорозі. До сувенірної лавки не зміг зайти – собаки одразу показали хто хазяїн. Зайшов до касира, придбав путівника за 10 гривень.



Дізнався, що на площі в добрий квартал міста хочуть побудувати туристичний комплекс. Якби тільки розмірами фортецю не затінив.



До автовокзалу йшов іншою дорогою – порадили місцеві, адже вона коротша. Але все ж таки не 200 метрів. Зайшов до вбиральні, що була у парку – в Чернівцях важкувато буде таку знайти. Дуже пристойна і коштує півтори гривні за вхід.



А у автовокзалі почав лізти до автобуса. Дав 20-тку.
– Вам куди?
– До Чернівців, – відповів водію і почав вмощуватися у крісло.
– До яких Чернівців?
– А що ще якісь є? До тих, що обласний центр Чернівецької області.
– Ми їдемо із Чернівців. Виходь давай, бо вже час рушати.
– Так у вас же у назві автобуса нижні Чернівці.
– А що маємо дві назви замовляти?
– Та мені байдуже.
– Тобі на Чернівці, то біжи он до тих мікроавтобусів, бо мають вже їхати.
Вийшов зовсім здивований. Перебіг вулицю, підійшов до чоловіків і запитав про Чернівці.
– Які ще Чернівці? Ми до магазину собі приїхали. Нікуди не збираємося. А хто тобі таке сказав?
– Он водій того автобуса.
– То в нього напевно приколи такі. А ти поспішай, бо он стоїть автобус і він дійсно зараз буде їхати на Чернівці. Хорошої дороги.
Під самими автомобілями перебіг дорогу, але вхід до автостанції був закритий. Мотнувся до бокових дверей і в темряві ледь не збив чоловіка.
– Ви до Чернівців їдете?
– Їду.
– Можна з вами?
– Можна. А чого ти в диспетчерську ломився?
– Та вхід шукав.
До речі, цікаве спостереження. У Полтаві та області потрібно купувати квиток у касі. І це дуже суворо дотримується – ходять злі тітоньки із компостером і спокійно без квитка можеш чекати наступного рейсу. Хіба що домовитися із водієм і стати метрів за 500 від автовокзалу – але тут треба знати шлях рейсу і щоб водій точно зупинився.
А в Чернівцях дав водію гроші і сиди собі прямо на вокзалі – ніхто не буде ганяти. Не знаю як по правилам, але пасажиру зручно. Правда із Хотина я заплатив 17 гривень. Помітив, що із великого міста до маленького дешевше завжди, ніж навпаки. Напевно, так бензин дорожче чи більше людей працює на автостанції.
Здалося, що доїхали дуже швидко – напевно, що сидів сам і без розмов про Валєріка. Із колонок гучно лунав шансон, водій напевно поспішав, бо на трасі це не було помітно, але у самих Чернівцях дуже нервував через жахливі дороги та невихованих водіїв.



Дуже цікаво побувати у Хотині, можна зробити класні фото, але для поїздки обов’язково візьміть ліхтарик, зручне взуття і поспішайте таки туди потрапити, адже в дуже поважному віці по тих схилах не вийде полазити. А варто – відчути дух той епохи, коли про наших предків знав весь світ і боялися однієї їх назви. Далі буде…
А тим часом у Полтаві учасник проекту Юрій Дюг знайшов бетонні галушки.

А тим часом у Чернігові учасник проекту Михайло Салітра дізнався про відпочинок за містом.

А тим часом у Рівному Олександра Стародуб (Сушка) побачила недобудований міст і недорозвалений замок.