Днями фотограф із Чернівців Максим Козменко побував у звільненому від російських окупантів Ізюмі на Харківщині. Своїми враженнями після поїздки та фото, зробленими там, він поділився з "МБ".
Чоловік вирушив туди разом із волонтерами, які відвозили на звільнені території допомогу.
– Деокуповані території зараз переживають лише перші дні свого звільнення. Вони потребують багато: допомоги, підтримки, всього… 10 вересня звільнили Ізюм, багато територій там за ці дні розмінували. Тож шлях туди вільний, тож зараз привозять все необхідне. Буковинські волонтери запросили мене поїхати з ними. Я не відмовився, адже це можливість не тільки подивитися, але й показати через себе весь той жах, який принесла в Україну війна. Ми всі бачимо в інтернеті фото та відео звідти, новини, але коли ти перебуваєш там сам, це зовсім по-іншому сприймається, – каже Максим.
Фото Максима Козменка
"Ледь не кожна будівля має ознаки обстрілів"
Від Чернівців до Ізюма – приблизно 1200 кілометрів. Уже після Первомайська відчувається війна, каже чоловік. Всюди сліди від танків, напівспалені поля, залишки обгорілої техніки – бойової і цивільної.
– Що ближче до деокупованих територій, посилюється відчуття жаху. Проїжджаючи через населені пункти, дивишся і намагаєшся порахувати, скільки вікон у будинках не розбиті. І розумієш, що для цього однієї руки тобі вистачає. Більшість будинків понищено, обстріляно. Поблизу Ізюма є дорога, яка сполучає два населені пункти. Її багато разів обстрілювали. Ймовірно, тудою проходили якісь евакуаційні маршрути. Там навіть дерева обстріляні, сліди від куль, снарядів, – розповідає Максим.
Фото Максима Козменка
Території, де найскладніша ситуація, починаються з Балаклії.
– Одразу в очі мені впала велика кількість людей, зосереджена в одному місці. Наприклад, біля сільського магазину ми бачили до сотні людей. Вони приходять туди по допомогу, в магазин привозять воду, продукти. Деякі просто виходять, збираються поспілкуватися. Зараз ті райони без світла, газу і зв’язку. І отак бачитися – це єдиний спосіб отримати якусь інформацію. В Балаклії, коли привезли допомогу, зібралося чимало людей. І що мене приємно вразило, люди не лізуть один через одного, не штовхаються, а чемно стоять у черзі, – каже чоловік.
Фото Максима Козменка
Далі разом із волонтерами Максим вирушив до Ізюма.
– У місті, як розповідав нам начальник районної військової адміністрації Степан Масельський, близько 70-80 відсотків будівель постраждали від обстрілів. Ти заїжджаєш туди, і бачиш, що ледь не кожна будівля має знаки від обстрілів. Дороги простріляні. Вікна побиті, будинки спалені. Місто бомбили від квітня. Декілька місць дуже впливають на розуміння війни. Найперше – їхній ліцей №4. Він знаходився у старовинній будівлі, якій цього року виповнилося 140 років. Вона вважається однією із найстаріших на Харківщині. Зараз цей ліцей повністю знищений. Там лишилися тільки стіни. Уявляєш, як там бігали діти, сміялися, галасували, лунав дзвінок... А зараз це розруха. Там просто тиша. Спалені автівки, купа цегли, валяються капці окупантів. Біля ліцею поруч – автовокзал. Там теж лишилася коробка і все. Він абсолютно знищений, – розповідає Максим Козменко.
"Люди просто ховалися від смерті"
Через Ізюм протікає річка Сіверський Донець. Мости через неї знищені, каже чоловік. Є тільки один пішохідний міст, який залишився в більш-менш прохідному стані. Щоб перебратися через річку на авто, військові зробили понтонну переправу.
Фото Максима Козменка
– Одне з найтрагічніших місць – великий багатоквартирний будинок. Посередині цього будинку – просто діра. Він обвалився. У підвалі ховалися люди. 47 із них загинуло. Рятувальники витягували вже понівечені тіла. Люди просто ховалися від смерті, а у своєму ж будинку знайшли собі могилу. Це страшно уявити…Та найгнітючіше і найстрашніше місце – це масові поховання в лісі, – каже Максим.
– Там виявили понад 400 поховань. Це не можна назвати цвинтарем, хоча поряд, за лісочком, є старий цвинтар. Просто в лісі рашисти закопували тіла. Спочатку тіла наших військових вони звозили туди й закопували у братську могилу. Потім, коли почалася тепла пора, вони зрозуміли, що в місті можливі епідемії. Тоді вже загиблих від авіаударів чи обстрілів цивільних людей теж звозили у ліс і там ховали.
Фото Максима Козменка
Хто був похований під будинком, і там була табличка, то в кращому випадку вони могли її переписати. А ні, то просто тіло забирали, давали номер сусідам чи рідним і казали потім вже шукати поховання за цим номером. Живі люди перетворилися на цифри. Ти бачиш перед собою дві збиті докупи дошки, посередині написаний номер. І навіть не уявляєш, хто там похований, що він пережив. Це дуже гнітюче. Бачиш стежки, які відділені стрічками від місць, де проходить викопування тіл. Відчуваєш трупний сморід, той страшний запах смерті. Він просякає одяг, тіло, волосся. Працівники ходять у хірургічних костюмах, у респіраторах, рукавицях. Ти стаєш очевидцем того, як із землі витягують людину. Точніше її рештки…Це моторошно, – каже чоловік.
Фото Максима Козменка
Зараз Ізюм поступово відживає. Люди чекають на світло, постачання продуктів.
– Люди пережили весь цей жах і намагаються жити далі. У них зовсім інше ставлення до війни, ніж у нас. Я з декількома людьми там говорив. Вони зараз дуже вдячні, що їх повернули до України. Одна жінка на центральній площі побачила, що ми там крутимося, і підійшла. Каже: "А ви гості нашого міста?" Я кивнув. Вона почала розповідати, що такої радості, як побачила українську техніку і військових, в неї ніколи не було. Люди пережили справжнє жахіття…– підсумовує Максим Козменко.
Фото Максима Козменка
Фото Максима Козменка
Фото Максима Козменка
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
