Перший мер українського походження, якого у Канаді називали Білл Хаврелак розбудовував Едмонтон такими темпами, як це не вдалося жодному іншому голові міста. Двічі на цій посаді він втрапляв у гучні скандали й передчасно подавав у відставку, проте люди обирали його знову, пише NV.
Секретом політичного довголіття й стабільного успіху мера Едмонтона Білла Гавриляка була насамперед людяність та принцип відкритих дверей для кожного жителя міста. Цей канадець з українським корінням міг годинами обговорювати ту чи іншу проблему з відвідувачем у своєму кабінеті чи просто спілкуватися на вулиці з людьми, якщо було потрібне його особисте втручання для її розв’язання.
І хоч політичні опоненти постійно"копали" проти Гавриляка, виборці запекло захищали свого мера у будь-яких конфліктних ситуаціях.
Він ніколи не приховував, що у керівництві Едмонтоном керується тими самими методами, що й в управлінні великим бізнесом.
"До обох операцій застосовуються ті самі основні економічні закони, а успіх завжди вимірюється кінцевим балансом між активами й пасивами", — повторював Гавриляк.
Українець став першим бізнесменом, який майже десятиліття — з 1951-го по 1959-й, з 1963-го до 1965-го та у 1974−1975 рр. — керував містом. Він бачив Едмонтон як гігантську корпорацію, а себе — її головним виконавчим директором. Він пояснював, що планує продавати Едмонтон інвесторам як товар, щоб у місті запрацювали нові підприємства, а у людей завжди була робота, освіта, належна медична допомога та гідний відпочинок.
"Білл Хаврелак був, мабуть, найкращим і, безперечно, найсуперечливішим мером в історії Едмонтона, — пише Діана Кінг Стюмер у книзі Гавреляк. Історія — Рідко хто з публічних діячів представляв таку дивовижну комбінацію злетів і падінь, досягнень і принижень, тріумфу і ганьби. Як би люди не ставилися до Білла Хаврелака, байдужості серед них не було. Білл Хаврелак був сильною людиною, яка надихала інших на сильні емоції".
Як Гавриляки опинились у Канаді
Майбутній мер Едмонтона народився 3 жовтня 1915 року в поселенні Шандро, що в Алабамі, у родині фермера Василя Гавриляка та його дружини Анастасії — вихідців з буковинського села Банилів. Історія про те, як ця родина потрапила до Канади, заслуговує окремої уваги.
У 1898 році 18-річний Василь побачив рекламний плакат з рекламою Канади, який агітував українців їхати на інший континент, бо тут багато вільної землі й можна швидко розбагатіти. Упевненості юнаку додала брошура письменника Івана Франка — той також захоплювався Канадою і вважав еміграцію перспективною для українців. Василь вмовив з десятьох своїх знайомих та молодшого брата Андрія поїхати разом.
Але виникла проблема: у сільраді відмовили видати паспорт через призовний вік. Служити в австро-угорському війську Василь не хотів, а тому викрав два паспорти на різні прізвища — для себе і брата. Далі була тривала й сповнена пригод подорож: спочатку через Краків до Німеччини — з арештом і судом в Гамбурзі. Дивом уникнувши депортації завдяки гуманному судді, Василь та Андрій сіли на переповнений мігрантами корабель і три тижні пливли до нового континенту.
Осівши поблизу Едмонтона, батько майбутнього мера спочатку гарував на німецького фермера за $4 на місяць. Але доволі швидко він почав будувати власну ферму на річці Північний Саскачеван й за кілька років перевіз до Канади своїх батьків, братів і сестер. А також знайшов наречену серед українських емігранток.
За якихось 10 років Василь Гавриляк став поважною людиною на цій землі: він збудував місцеве кладовище з великою православною церквою, провів першу телефонну лінію через річку, став мировим суддею і заснував школу Бавілла.
Взагалі вона мала називатися Банілла — як і його рідне село родини Гавриляків, проте, заповнюючи документи на реєстрацію, батько майбутнього мера припустився помилки, бо мав проблеми з англійським письмом. Виправляти нічого не стали.
Від боргів батька до першої каденції
Вільям Гавриляк закінчив Альбертську школу в Едмонтоні з відзнакою, проте від вступу на омріяний юридичний факультет в університеті Онтаріо довелось відмовитись через борги батька: коли у 1930 році різко впали ціни на пшеницю, той збанкрутів.
У свої 16 років юний Білл почав працювати, щоб витягнути родину фінансово, а вже між 1939 і 1944 роками йому вдалося не тільки виплатити всі борги батька, а й заощадити значну суму — зі зростанням цін на пшеницю у воєнні роки та механізацією ферми дохід зростав як на дріжджах.
Однак до сільської роботи у Вільяма не лежала душа, і він вклався у виробництво безалкогольних напоїв, ставши співвласником компанії Prairie Rose Manufacturing Co, що володіла франшизою Orange Crush — найпопулярнішим ситром у країні.
У жовтні 1948 року Білла обрали президентом Асоціації виробників газованих напоїв Альберти, і тоді ж він вперше балотувався до міської ради Едмонтона.
Ця перша спроба увійти в політику була невдалою, але наступного року Гавриляк виграв останнє доступне місце олдермена — його підтримав Громадянський комітет.
У 1951 році він тимчасово виконував обов’язки мера, коли Сідні Парсонс залишив посаду через хворобу. І на виборах того ж року здобув постійну посаду, отримавши понад 65% відсотків голосів.
За його першої каденції в Едмонтоні з’явилося багато нових триповерхових будівель, за федеральним переписом населення, на 1951 рік тут жила 159.631 особа. Едмонтон став восьмим за розміром містом Канади, що найшвидше зростало, проте мер мав ще більш амбітні плани.
"Хоча Едмонтон зростає, ми не встигаємо за його розвитком, — зазначив у своїй промові Гавриляк невдовзі після виборів. — Планування необхідне для міста, яке, можливо, матиме населення 300 тисяч. Можливо, нам доведеться витрачати гроші, але ми повинні витрачати їх обережно".
За часи його політичної кар'єри та управління місто виросло на 186,2%.
Політичні скандали та підтримка людей
Загалом Гавриляк був міським головою Едмонтона тричі і двічі подавав у відставку до завершення терміну через скандали у мерії, які не завжди мали безпосередній стосунок до його особи. Пристрасті підігрівали політичні опоненти й налаштована ними преса.
У 1955 році Гавриляка переобрали віцепрезидент Канадської федерації мерів і муніципалітетів, а також обрали президентом Союзу муніципалітетів Альберти. Всупереч думці своїх найближчих радників, прем'єр-міністр Луї Сен-Лоран вирішив не його призначати членом кабінету до виборів.
Перший скандал виник на початку грудня 1958 року, коли колишній констебль поліції Ед Леже, а тепер власник приватного мотелю, подав петицію з 588 підписами, стверджуючи, що окремі міські чиновники отримують або вимагають хабарі на роздачі землі. Леже не звинувачував Гавриляка особисто, але вимагав розслідування дій його підлеглих. Поліцейського підтримували двоє лібералів, відомих своєю неприязню до мера, а події дивним чином припали на візит до Едмонтону королеви Єлизавети II.
Гавриляк називав це навмисним поширюванням чуток, а розслідування дійшло висновку, що мер таки припустився грубих порушень та намагався вплинути на зміну цільового призначення ділянок у шести різних земельних операціях. Гавриляк подав у відставку 9 вересня 1959 року, але продовжував все заперечувати.
"Дуже шкода, в певному сенсі, що він був людиною, яка прагнула і здійснювала зміни, здобула багато перемог, а потім, влітку своєї слави, впала, як осіннє листя, — писала у ті дні газета Edmonton Sun, — Очевидно, що за короткий проміжок часу, протягом одного тижня, значна частина успіху Вільяма Хаврелака впала".
Вдруге Гавриляку попсував репутацію 1964 року його заступник Фред Мітчелл: виконуючи обов’язки мера під час відрядження свого шефа, цей чоловік підписав земельну угоду з будівельною компанією Sun-Alta — а Гавриляк мав у ній близько 40% акцій.
"Коли Білл повернувся з відрядження, то був шокований і здивований, — зазначає Діана Кінг Стюмер. — Попри його інструкції, якимось чином документ потрапив на стіл Мітчелла".
На мера посипались обвинувачення у переслідуванні власних інтересів та порушенні Закону про місто, який забороняв обіймати посаду особі з понад 25% акцій компанії, що має фінансовий контракт з містом. Суд дискваліфікував Гавриляка, але він подав апеляцію й дійшов до Верховного суду — і його частково виправдали. Головним аргументом стало те, що місто уклало угоду з компанією ще до того, як він став мером — серпні 1963 року, але фактично документ підписали на кілька місяців пізніше.
Попри скандали люди підтримували прогресивного й харизматичного мера. Багато хто вважав, що Мітчелл навмисне підклав свиню начальнику, щоб зайняти його крісло. І коли заступник Гаврилюка балотувався на виборах мера — його не вибрали.
Парк з важкою назвою
Третя каденція Гавриляка тривала лише тринадцять місяців, допоки 7 листопада 1975 року він не помер від серцевого нападу у 60-річному віці. Попрощатися з мером Едмонтона прийшли 10.000 людей, допоки його тіло лежало в залі засідань міської ради, а похоронна процесія вулицями міста розтягнулась на кілька кілометрів.
"Де б я не був, у церкві чи на вечірці, я все одно ремонтую дороги й прибираю сміття", — якось пожартував Гавриляк про свою роботу.
На знак вдячності за його віддану службу місту, 1982 року найбільший парк, Мейфейр, перейменували на парк Хавреляка — адже він його і створював. Час від часу в Едмонтоні лунають пропозиції придумати якусь іншу назву, зручнішу для вимови, але ця ідея не приживається.
За часів Гавриляка також побудували Бібліотеку Сторіччя, нову мерію, міський зоопарк, міст Ґрот, Королівську лікарню Александри, планетарій Королеви Єлізавети, Форт-Едмонтон Парк, Борден Парк, Парк Коронації та міський автобан на шосе № 16.
Мало хто знав про його численні філантропічні вчинки. В Едмонтоні є не одна сім'я, чиїм дітям мер забезпечив університетську освіту з власної кишені. Якщо він бачив на вулиці дітей, що продавали лотерейні білети — завжди відкривав гаманець.
А по смерті родина знайшла десятки маленьких папірців і клаптиків паперу з борговими розписками від людей різного соціального становища, які позичали гроші у Вільяма упродовж багатьох років — але гроші назад він брав не у всіх.
За Гаврилюком шкодували не лише друзі, а й вороги. Коли журналісти попросили Леже прокоментувати смерть мера, той відповів: "За останній рік я полюбив цю людину, як друга. Його буде важко замінити. Його смерть стане трагедією не тільки для його друзів, але й для міста Едмонтона. Попри наші розбіжності, не було ніякого особистого антагонізму. Після того, як у нас виникали проблеми, він простягав руку і казав: „Давайте будемо друзями“. Він був такою людиною".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
