Винайшли цей метод покриття стін ще у давньому Римі. Тоді мармур був одним із найдоступніших оздоблювальних матеріалів, а після його обробки залишалося багато пилу. Ось комусь (ім’я історія не зберегла) і спало на думку використати такі цінні відходи. Відтоді технологія майже не змінилася. Ось тільки, крім мармурового пилу, додавалися й відходи інших цінних сортів каменю. В основі сьогоднішньої венеційської штукатурки пил мармуру, граніту, кварцу, малахіту, оніксу. Інші компоненти, які входять до складу "венеціанки", – це скріплювач (здебільшого погашене вапно) та кольоровий пігмент.
Нанесення венеційської штукатурки – трудомістке і дороге. Передусім слід дуже ретельно підготувати поверхню. Її повністю покривають сіткою, відтак наносять еластичну шпаклівку, а потім грунтують. Однак найбільше часу та зусиль вимагає нанесення самої "венеціанки". Майстер має бути трохи художником, адже штукатурка кладеться спочатку кольоровими плямами, які потім треба розретушувати, домагаючись мармурового ефекту. Крім того, штукатурка наноситься дуже тонким прозорим шаром. Таких шарів може бути від двох до десяти – чим більше, тим ефектніше. І потім цю десятишарову поверхню зашліфовують до товщини в 1 міліметр! Взагалі шліфування – фізично найважча частина роботи, адже справжня "венеціанка" повинна мати глянцевий блиск. Тому для роботи над квадратним метром такої штукатурки хороші майстри витрачають по годині. Коли ж роботу над самою штукатуркою завершено, поверх неї наноситься тонкий шар бджолиного воску. Це покриття дозволяє оздоблювати "венеціанкою" навіть ванні кімнати.
Венеційська штукатурка – досить дороге задоволення, зате воно дозволяє перетворити стіни домівки на мистецький витвір. Зокрема, на "венеціанці" виконуються і чудово виглядають фрески.
