Із режисером Віктором Андрієнком ми зустрілися після прем’єри фільму "Іван Сила", який знімали в Чернівцях рік тому й у якому акторами масових сцен були дві тисячі чернівчан.

Фільм сподобався усім – і дорослим, і дітям. Вікторові Андрієнку щохвилини телефо­ну­вали – вітали з виходом фільму, надсилали смс-ки, одну з яких ("Вітюша! Сходили усією родиною на твій фільм. Ти – умніца") він задумливо й усміхнено прокоментував: "Якби я ще знав хто... Вітюша... Значить знайомі".

"Ненавиджу слово "масовка"

– Ледь не пів-Чернівців прийдуть на фільм, лише учасників масовки скільки...

– Я ненавиджу слово "масовка". Актори масових сцен! Це не натовп і не юрба. Кожна людина – особистість. І коли людина в кадрі, маленька навіть, старається щось передати, щось зробити... Коли ножі кинули, і він раптом вискочив і зааплодував. Він це сам зробив... Я не просив його. Вони самі вигадують, роблять, вони не стоять.. Так, були проблеми, приходили алканоїди, бухали, потім ми їх виганяли, чорні списки були... але основна маса... У Чернівцях я не вигнав жодного актора масових сцен із майданчика.

– Запам’ятався хтось?

– Багато запам’яталося... Я не Олександр Македонський, який пам’ятав кожного солдата по імені й в обличчя.
(Помічниця режисера згадує про чернівчанина Олега Сазонтова, який є архітектором за освітою: "Він прийшов познімати. Просто гуляв Чернівцями з фотоапаратом. Бачить – зйомки. А в мене сів саме фотоапарат. Я йому: "Вас мені Бог надіслав!" А ми саме знімали у палаці дітей та юнацтва і потрібна була людина для участі у зйомках. Ось у кадрі на милицях – це Олег Сазонтов")

– Кажу: "Нічого не грайте, просто спілкуйтесь".

– Під час презентації ви стільки дякували чернівчанам за допомогу в організації зйомок, а щось таке було...

– Можу сказати, які ви погані, якщо вам це потрібно...

– Смішне, безглузде в нас помітили? Чи смішило вас щось?

– Ні. Я вам скажу... Мені сподобалося, я зайшов попити кави й раптом побачив губернатора, який сидів, пив каву поряд. Каже: "Вікторе, чому ви такий засмучений?" Я: "Та у мене проблеми, у мене генерал, а орденів немає. Не очікував, мене підставили костюмери". До речі, вигнав художника по костюмах – нового найняв. Він запитує: "А що вам потрібно?" Я кажу, що потрібні ордени Чехословацької республіки. Він сказав: "Добре, я подумаю". Через годину прийшла людина й принесла: "Ось, ми можемо віддати лише на годину, слід віддати людині". Принесли. І в мене генерал зі справжніми чехословацькими орденами. Я був просто вражений.

– Негативне...

– Про негативне... є... Не хочу говорити. Коли людина кричала, що мій друг, Вітя, давай приходь до мене в ресторан, безкоштовно... Я кажу: "Не треба безкоштовно, знижку зроби й усе". І знімальну групу... як липку… в цьому ресторані по повній виклали всі свої добові і ще й доплатили. Огромноє спасіба етому чєловєку... він мені сказав: "А я не знав... Це мій адміністратор..." Я кажу: "Я ж тобі телефонував!" Навіщо?... Огромноє йому спасіба. Респект і уважуха. Я такий радий, що він збагатився за рахунок моєї знімальної групи. Ну хоч когось збагатили, слава Богу. Дай Бог йому здоров’я.

І тут же я заходжу в заклад, де готують українські страви... потрясно... і в губернаторську їдальню, в інші кафе... Ставлення людське...

"Мій фільм поверне гроші!"

– Держава дала гроші на фільм, тепер...

– Я кажу, що мій фільм поверне гроші! З однієї причини, що в мене щороку новий глядач. Ми робили фільм для молодшого складу. Думаю, через півроку раптом захочеться ще комусь подивитися. Будь-який фільм, як старе вино: чим довше стоїть... Коли ти відкриваєш – раптом щось бачиш інше. Подивимося... Ще раз кажу: це ще молоде вино, яке бродить. Коли воно відстоїться... Багато ситуацій, які є у фільмі, не змінилися – ні за час Австрійської імперії, ні Чехословацької республіки, ні нашого часу.
Дуже багато є подій, коли людина... Як говорив Воланд: "Люди – вони люди".

– Фільмом зацікавилися англійці... Якщо він отримає міжнародне визнання...

– Яке за кордоном? Я не задумувався про фільм... робити його на Англію. З’явилася людина з Англії, сказала, що історія цікава. Я йому сказав: "Навіщо я вам? У вас Голівуд є". Він: "Історія цікава. Немає історій цікавих. Є технології, є фільми-атракціони, а історії немає". А коли він дізнався, що історія – справжня: "Це реальна людина?" Я відповів: "Так". Більше скажу: Діма Халаджі (виконавець головної ролі – Івана Сили, – авт.) – реальна людина. Інвалід першої групи дитинства. Досі перебуває на обліку...

Я звернувся до однієї дуже серйозної фірми, яку очолює людина із Західної України. І коли попросив допомогти в промоушні фільму фінансово, бо ми все робимо за свій рахунок, він сказав, що вони допомагають лише дітям-інвалідам. Я кажу: "Дуже добре. Допоможіть, будь-ласка, дитині-інва­ліду першої групи Дмитру Халаджі донести до інших людей-інвалідів, що інваліди – це також люди, й кожен із них може зробити себе сам. І щоб це було, дайте грошей, щоб я возив Діму Халаджі, щоб він не заробляв гроші в цирку на хліб, а міг у вільний час приїжджати й розповідати дітям про свою історію, як він, будучи інвалідом першої групи, став здоровою людиною, яка встановлює рекорди світу. І може це дасть їм якусь надію.

Коли знімали фільм, мені розповіли про дитину, яка отримала опік (25 відсотків тіла). Він лежав в опіковому центрі і казав мамі: "Мамо, я помру?" Я швидко зателефонував Дімі Халаджі. Ми дізналися телефон мами. Діма зателефонував хлопчикові, поїхав до нього, розповів про свою гімнастику, як він піднявся. Подарували йому книжку Олександра Гавриша про Івана Силу... І дитина вийшла, і дитина сказала – усе... Ось вам приклад. Якщо мій фільм допоміг бодай одній дитині встати, не померти, значить це вже перемога. Ми одну людину вже врятували. 
Юлія Боднарюк