Три роки тому Україна здригнулася від страшних вибухів. "У Харкові влучили у пологовий будинок", "Окупанти прорвалися у Київську область", "Запеклі бої за Маріуполь тривають", "Росіяни окупували Херсон"… – такі новини ми читали у перші дні війни…
Однак українці показали неймовірний спротив ворогові та єднання суспільства. Ми показали, що сильні, не боїмося померти за свою свободу. Вже три роки ми вигризаємо окупантів з рідної землі.
"МБ" з’ясував, як велика війна змінила наше життя назавжди.
Три роки на фронті
До війни Микола МИГОВИЧ був інженером-технологом. Закінчив інститут фізико-технічних та комп’ютерних наук ЧНУ. Та від березня 2022 року пройшов найгарячіші точки війни. Нині офіцер є командиром мінометної батареї. За останній рік війни – оборона Курахового, Торецька.
"Складно сказати, що ці три роки мене змінили. Хоча зміни помічають родичі. Та воювати щороку все важче. Ми не знаємо, до чого йдемо: людей не вистачає, боєприпасів також бракує. Та й управління військами бажає бути кращим, адже є багато невірних рішень щодо комплектування бригад. Часто виходить так, що наявні бригади не потрібно комплектувати, бо вони самі впораються. А створюють нові, до прикладу, 155 Анни Київської, яка себе дуже погано зарекомендувала, тому що там було багато недосвідчених командирів. Воно на практиці так не працює, як у теорії. Тож бригада не виправдала тих надій, які на неї були покладені. Скільки ще я буду на фронті, не знаю. Ми мусимо стримувати атаки ворога. Та знаю точно, що після війни повернуся до цивільного життя", – каже офіцер.
Змінив депутатський костюм на камуфляж
До початку війни чернівчанин Сергій РУДИК був народним депутатом України від одного з виборчих округів Черкащини. З 2014 року чоловік займався волонтерством: відвозив бійцям допомогу в зону проведення АТО-ООС. Та з початком війни Сергій сам долучився до війська. Спочатку брав участь в обороні Києва в добровольчих формуваннях, а потім пішов до війська. Нині служить на Запорізькому напрямку.
"На цій ділянці фронту постійно відбуваються штурмові дії ворога, але проривів немає. На Придніпровському напрямку, зокрема Нікопольський район, бойові дії не ведуться, тому що між нами та окупантами рештки Каховського водосховища. Але у деяких місцях відстань між ними та нами сягає лише 300 метрів. Але на цьому напрямку противник засипає нас різними видами боєприпасів, а цивільне населення страждає від постійних обстрілів. Водночас, ми не можемо завдавати ударів у відповідь, оскільки на тому боці знаходиться Енергодар та Запорізька АЕС. Орки цим користаються і постійно завдають ударів по критичній та цивільній інфраструктурі. Ми спостерігаємо, що противник суттєво накопичує сили, особливо між Донецьким та Запорізьким напрямком.
Як змінили мене ці три роки? Я втратив сім’ю, думаю, що мене багато військових зрозуміють. Війна робить людей жорсткішими, я почав лаятися та інколи палю, хоч це і шкідливо для здоров’я", – каже полковник ЗСУ Сергій Рудик.
Втратив ногу на фронті, але не здався
До початку великої війни Сергій ГОЛОВАЧ працював на будівництві. З початком війни мобілізувався до війська та став сапером. Ніс службу на Запорізькому напрямку. Внаслідок мінно-вибухової травми військовий втратив праву ногу. Ліву лікарям вдалося врятувати. Сергій переніс низку операцій на нозі. Зараз готується до протезування.
"Війна змінює всіх, але мене вона не зламала. Коли я отримав поранення, подумав, що втратив обидві ноги. На щастя, нашим лікарям вдалося врятувати другу. Якщо є хоча б один відсоток на успіх, потрібно боротися до останнього. Я дуже люблю життя і зроблю все, щоби я зміг ходити. Під час війни я одружився. Моя дружина – це моя підтримка, надійне плече. Зараз я хочу написати грант на відкриття власної справи. Мрію мати невеличкий аграрний бізнес", – розповідає військовий.
"Ті, хто служить третій рік, уже втомилися…"
Чернівчанин Олександр СТАВЧАНСЬКИЙ був добровольцем у 2014-2015 роках. Пішов захищати країну із перших днів повномасштабного вторгнення. Воював у гарячих точках майже два роки. Уже рік, як звільнився з військової служби, але продовжує спілкуватися з побратимами.
"У цій війні є два боки медалі. Один – що фронт ще не впав, а другий – що ми щодня втрачаємо території, багато людей. Моя думка, що керівництво держави зараз повинно робити кардинальні зміни. Адже якщо далі так триватиме, Україна впаде, – вважає Олександр. – Ми не бачимо черг біля ТЦК і їх найближчим часом не буде. Держава насправді провалила мобілізацію, її зараз практично немає. Потрібно якось вирівнювати соціальну справедливість у суспільстві. Не так уже багато й залишилося тих, хто пішов захищати Україну 24 лютого 2022 року – багато хто загинув, потрапив у полон. Я вважаю, що людей, які заброньовані вже три роки, потрібно розброньовувати і міняти військових на фронті".
Основною проблемою у ЗСУ Олександр вважає нестачу людей і втому тих, хто служить уже третій рік.
"Там, де територію мають захищати 20 військовослужбовців за документами, насправді є вісім. Хлопці розповідають, що залишаються на позиціях у морози, де немає бліндажів, а лише окоп. І вони сидять тиждень, два, а дехто – місяцями. Ефективність такого бійця, який просидів місяць в окопі при мінус 10 – нульова. Тому повинні бути кардинальні зміни, якщо ми не хочемо програти", – каже ветеран.
Він згадує перші роки війни і зізнається, що прикро вражений нинішніми разючими змінами.
"Я пам’ятаю перший рік війни, коли була згуртованість і надія. Ми це все втратили. Ті військові, які були сильними і вмотивованими, зараз намагаються звільнитися з військової служби. І дуже часто це через те, що наше командування не цінує солдатів, – продовжує Олександр. – Я скажу непопулярну річ, але у 2014 році не було такої "совковості" в армії, як це є зараз. Я можу судити за своїм підрозділом – не було купи папірців, довідок.
Несправедливо, коли захищати країну пішли не кадрові військові, які все життя вчилися цього, а цивільні люди. Великий відсоток кадрових військових працювали у штабах, хоч цю роботу можуть виконувати жінки. Тому вважаю, що зараз кадрових військових час повернути на фронт, де критично не вистачає людей".
"Повертатися у Харків уже не плануємо"
Олександр КАЛИНА два роки тому переїхав з Харкова до Глибокої. Він перевіз сюди своє виробництво, яке було розташоване за кілька кілометрів від фронту. Чоловік зізнається, що на той момент ні про що не думав, лише рятував родину та бізнес. Зараз донька Олександра ходить до школи, бізнес розвивається, а родина тепер не планує повертатися до Харкова.
– Нас зустріли добре. Тут дуже хороші люди, багато хто допомагає. Зараз дружина сказала, що вона буде жити на Буковині і у Харків не повернеться. За цей час з’явилися друзі, зв’язки. Бізнес почав розвиватися. Ми у Харкові виготовляли гранітні сходи та підвіконня, уже в Глибоці розширилися і запустили виробництво пам’ятників, – розповідає Олександр. – Відновили виробництво у Харкові, але це 10% від потужностей у Чернівецькій області. Харків залишився, швидше, як спогад.
До початку війни у мене було планування на два роки наперед, а зараз цього немає. Для бізнесу це складний період. Деякі мої працівників, які приїхали з Харкова, повернулися назад, бо для них було дорого тут жити.
Олександр також став головою ради ВПО у Глибоцькій ОТГ. Він вже реалізував кілька проєктів.
Хочеться покращити Глибоку, і я намагаюся це зробити. Наприклад, у парку Глибокої зробили тенісний стіл, дитячий майданчик оновили. Це частково за грант, частково місцеві гроші і мої. У планах є ще певні проєкти. Мені хочеться, щоб молодь віком 14-18 років мала де проводити час. Маю досвід ремонту парків у Харкові і буду робити це у Глибоці, – каже чоловік.
Думка
"Війна тримається на воїнах та простих людях"
Ігор БУРКУТ, політолог:
"В Україні триває війна 11 років. Останні три – найбільш жорстка фаза цієї війни. Якщо у 2014 війну відчули лише ті, хто жив на території лінії зіткнення, то у 2022 цю війну відчула вся країна. Саме за ці три роки ми побачили, що Україна одна єдина країна. Ми всі згуртувалися в момент грубої російської навали. Українці зуміли розвіяти міф "Київ за три дні". Чоловіки та дівчата стали на захист держави: ми всі пам’ятаємо великі черги до військкоматів, тони волонтерської допомоги, пенсіонери останні гроші з пенсії віддавали на дрони. Ми розтрощили всі сподівання російського диктатора.
Але потім почалося інше. Україна перестала бути єдиною. Тут є декілька факторів.
Перший – це наші воїни на фронті. Це волонтери. Це врешті-решт ті прості українці, які своєю копійчаною пенсією, невеликою зарплатою, діляться грошима з армією. Це ті, завдяки кому Україна ще існує.
Є друга категорія – ті, які думають, як би втекти з України, щоб не опинитися на фронті.
І третя – найпідліша, через яку ми можемо програти цю війну. Це наша влада, яка під час війни краде та бреше. Яка робить незрозумілі речі на міжнародній арені. Коли дивлюсь на це, мені стає страшно.
У них зараз головна думка – як організувати вибори. Навіть не організувати, а сфальсифікувати. Є багато очевидних факторів їх підготовки.
У нас при владі перебуває невідомо хто. Я бачу актора, який грає роль президента, але не бачу президента. Ще бачу Єрмака, який робить все, що вважає за потрібне, і розставляє своїх людей на ключові посади. Та вибори зробити зараз неможливо. Триває війна. Де створювати ці виборчі дільниці? Як голосувати, коли мільйони українців за кордоном, а мільйон в армії, а 20 відсотків території окуповано ворогом.
Якщо навіть і будуть ці вибори і до влади прийдуть чесні та порядні люди, що вони матимуть? Двадцять відсотків окупованої території, розвалену економіку та демографічну кризу. Ця війна наразі тримається лише на наших воїнах та порядних людях, які допомагають армії".
“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
