Сергія Фоменка (Фому) та інших учасників гурту "Мандри" ми застали за переглядом новин з Верховної Ради. У перерві між репетиціями у концертному залі Маріїнського парку хлопці поспіхом ковтали чай, перекушували печивом та стежили за повідомленнями телеведучого. Особливо активно обурювався Фома: "Нічого, ми ще вам покажемо, бандити!". Після репетиції ми з Сергієм сіли на лавочці у Маріїнському та поговорили про життя колективу, який восени святкує десятилітній ювілей.
На Заході "заводяться"
з першої пісні,
на Сході – із п’ятої
– Що за 10 років вдалося найкраще, і чи є моменти, за якими шкодуєте?
– Найкраще, що вдалося, – те, що ми досі існуємо. Надзвичайно важко бути українським музикантом в Україні. Важко тому, що не зрозуміло, що відбувається. Українська культура весь час б’ється об стіни "постсовєтського" минулого. Незрозуміло, кому ця культура потрібна. Вона в першу чергу потрібна нам, але сприяння не існує. Ми перебуваємо у "культурному вакуумі". Поза тим, ми ламаємо перепони і, як вода, що точить камінь, випливаємо туди, куди потрібно.
– Торік ви дали понад сто концертів. Якою була реакція мешканців східних областей на українську музику, де вона практично відсутня?
– Усе залежить від музиканта: якщо він грає погано, то якою б мовою він не говорив, виступ буде мати поганий ефект. І з точністю до навпаки: коли граєш щиро і драйвово, публіка розуміє твою музику. У Центрі чи на Заході народ заводиться з першої-другої пісні, на Сході – з п’ятої. Але реакція така сама: люди співають, танцюють. Проблема в тому, що багато людей на Сході взагалі не мають інформації про українську культуру.
– Якщо політики з протилежних таборів запропонують їздити за них, погодитеся?
– Пропонували. Ми – ідейні. Ми б взагалі не брали участі у політичних акціях, якби я не хотів змін у країні і не відчував, що якимось чином можу цьому допомогти. 2006 року практично всі політичні сили, які існують в Україні, пропонували нам концерти. Це було смішно, тому що ми підтримуємо тільки демократів. Хоча я не дуже люблю політику і не цікавився нею до 2004 року. Ситуація, на жаль, змушує нас усіх брати участь у цьому балагані, який відбувається.
– А якщо б тобі запропонували посаду в Міністерстві культури?
– Я хотів би консультувати або брати участь у громадських обговореннях, які б формували моделі і системи розвитку культури. Міністерство культури – ні. Я займаюся безпосередньо культурою, навіщо мені Міністерство? А те, що я активно задіяний в українському політичному житті, мені не подобається. Мені хотілося б малювати картини, писати пісні, зніматися в кіно, читати книжки. А наразі я беру участь у "свинячих боях без правил".
– До речі, про кіно. Ще не знімалися?
– Знімалися у короткометражних фільмах і серіалах. Першим серіалом був "День народження Буржуя-2". "Мандри" знімалися в одному з епізодів. Потім я та наш акордеоніст Льоня знімалися в короткометражці "Христина та Денис танцюють танго в Діжкарівці". У фільмі я грав невелику роль і написав дві пісні, одна з яких – "Любов". Льоня знявся у ролі музиканта. Ще я грав художника, який малює людей, що літають, у студентському фільмі для фестивалю "Молодість". Нещодавно озвучував одного з персонажів мультфільму "Теркель і халепа" та співав одну пісню.
– Чи є у планах знятися ще десь?
– Хотілося б, але кінопроцес в Україні мертвий, його майже немає. Поодинокі прориви є. Мені подобаються фільми "Мамай", "Орандж лав" Алана Бадоєва, деякі студентські короткометражні роботи. "Штольня" – невеличкий прорив. Але все це крихти.
– Є роль, яку найбільше хотілося б зіграти?
– Хотілося б зіграти Григорія Савовича Сковороду. Мені дуже подобається Сковорода як приклад вільної людини у жорстокому, нелюдському суспільстві. Він був вільним філософом, якому було на все начхати, окрім власної волі, мистецтва, сонця і повітря.
"Ще не знайшов
ту жінку-пазл, яка підходить саме мені"
– Твої життєві мандри вже до чогось привели?
– Я зараз дуже багато роздумую. Перейдено певний віковий поріг. Мені 35 років, вже багато чого в житті сталося, тому зараз я у роздумах, що буде далі. Про дітей ще не думаю, бо мені страшно подумати, що мої діти будуть народжуватися у такій країні. Я із жахом дивлюся на багато речей, а якби у мене ще були діти, то я був би ще слабшим і нерішучішим, бо боявся би за їхню долю. Єдиної жінки у житті ще немає. Поки що не знайшов ту жінку-пазл, яка підходить саме мені. Хоча жінок дуже люблю, шаную і отримую величезне задоволення від спілкування з ними. Я впевнений, що має бути щось послане Богом. У цій справі я – фаталіст.
– Чи любиш мандрувати?
– Ми почали свій закордонний досвід з Угорщини. Там виступали на фестивалях "Об’єднання країн Європи" та "Зігет". Польщею ми їздили з туром. У Лондоні мали чотири виступи. Білорусь та Росія теж не пройшли повз нашу увагу. Далі йдеться про гастролі Канадою, США та Францією. Мені дуже сподобалися Великобританія та Польща. Остання – зразок держави, якою могла би бути Україна сьогодні. Мені дуже подобається гастрольний досвід "Роллінг Стоунз". Ось їм зараз по 66 років, а їздять скрізь, де тільки можна, і бачать усе навколо. Для мене вони – взірець і мрія.
– Маєш захоплення?
– Малюю. Мене це заспокоює. Створюю на полотнах світ, який житиме довше, ніж багато іншого. Картини мають містичну ідею. Маю близько десятка робіт. Створюю портрети і пейзажі – містичні картини. Стиль – "наївний живопис". Буду задоволений, якщо збереться критична маса картин і знайдеться той, хто захоче мені допомогти зробити виставку.