Сидиш, буває, вибираєш: про кого б вам цього разу написати? Але не сьогодні. Бо саме 6 липня, рівно 70 років тому, помер Богдан Ігор Антонич. Щоправда, слово "помер", мабуть, не дуже йому пасує. Радше, як і збирався, від’їхав до свого омріяного дому за зорею – "з долонями на лірі сонця сходу, співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям". А крім того, наче поспішаючи до круглої дати, видавництво "Критика" нещодавно випустило в український науковий світ монографію Лідії Стефановської "Антонич. Антиномії".
Якби наш Президент не тулив де треба й не треба епітет "унікальний", то я б сказав, що Антонич був – і то з різних поглядів – унікальним поетом в історії української літератури. І водночас (а може, саме тому), за його власним визначенням, він був тут "тільки принагідним гостем". Лемко з Новиці, котрому за домашню мову слугував відповідний діалект, а за мову "міжнаціонального спілкування" – польська, раптом у польськомовному ж Львові усвідомлює себе українцем і вирішує писати вірші винятково українською, яку попередньо ще треба було вивчити. Кілька років наполегливої праці зі словниками, читання літератури з "великої України", відвідування лекцій професора Сімовича – і, як писав згодом Іван Огієнко, сталося "мовне чудо над Полтвою". Підступитися ближче до цього "чуда" (насправді набагато ширшого за суто мовні аспекти) і намагається Стефановська у своєму дослідженні.
Про всяк випадок нагадаю, що, згідно з наукою логікою, фундаментом нашого мислення є принцип (не)суперечності. Тобто ми, звичайно, маємо право сказати про одне й те саме і так, і ні, але науково істинним з цих двох суджень може бути лише одне. Якщо ж виявиться, що вони обидва є теоретично обгрунтованими і при цьому жодне з них неможливо підтвердити практично, то це і буде антиномія – логічна суперечність між різними частинами одного цілого. Як переконливо доводить Стефановська, уся творчість Антонича саме на антиноміях і заснована. Або краще сказати: магічна сила його поезії зумовлена перш за все постійним синтезуванням суперечностей, доланням прірв, які багатьом його сучасникам видавалися нездоланними.
Найпростіші приклади "зняття" антиномій знаходимо в Антоничевій теорії мистецтва. Яким має бути мистецтво – "універсальним" чи "національним", "чистим" чи "повчально-виховним", "експериментальним" чи "традиційним", "сучасним" чи "вічним"? Для Антонича усе це – смішні проблеми позавчорашніх народників. Мистецтво має бути мистецтвом, воно є такою ж автономною галуззю людської діяльності, як і наука або релігія. Митець не служить партії, класові чи навіть нації, він служить мистецтву. І якщо він – справді митець, то його мистецтво своїми специфічними засобами мимоволі виконає і всі ті "національно-повчально-виховні" функції. Складніше питання: що для мистецтва є важливішим – підсвідомість чи інтелект, екстатичні візії чи реміснича вправність? Але й на нього Антонич відповідає просто: "те, що звуть мистецтвом, творять шал і розум". Не сам по собі темний діонісійський шал і не сам по собі світлий аполлонівський розум, а лише синтез цих "антиномічних" сил.
І тут ми підходимо до найважливішого. Антиномії – вони тому й антиномії, що не мають логічного розв’язання. Але людство зовсім не завжди аж такої ваги надавало формальній логіці. Навпаки: наші фундаментальні, "архетипні" образи, мотиви й сюжети формувалися в добу цілком іншого – міфологічного – способу мислення. Знаючи це, європейськи освічений модерніст Антонич свідомо вирушає на пошуки тієї поетичної прабатьківщини, про яку писав Бруно Шульц: "тугу за словесною прабатьківщиною ми називаємо поезією… Поезія – це короткі замикання сенсу між словами, раптова регенерація первісних міфів". Антоничу замало було просто писати гарні вірші, він прагнув занурення в первісний стан, коли людина вперше зустрічається зі світом і за допомогою слова здобуває владу над ним. Інакше кажучи, Антонич хотів досягти – і досяг – найвищого поетичного рівня: він став міфотворцем, спроможним поєднати в цілісному домі-космосі світло й темряву, смерть і безсмертя, хаос і гармонію, апокаліптичну катастрофу і райську ідилію, а також усі інші "антиномії", з якими не дасть собі ради жоден Кант.
Ось про це приблизно й написала книжку Лідія Стефановська. Тепер, певно, буде сварена – як свого часу був сварений Грабович за Шевченка-міфотворця або Андрухович за "неправильне" змалювання образу свого улюбленого поета в романі "Дванадцять обручів". Втім, це вже тема іншої статті – статті про споконвічну провінційну зацофаність нашого "культурного середовища", яке затято захищає нечисленних українських геніїв від їхніх власних концепцій.
