– Звичайно, мені приємно було отримувати цю нагороду, – розповідає майор запасу, голова міської організації воїнів-афганців Олександр Кульчицький. – А ще добре, що зустрівся з радником російського консульства: просив його, щоби допоміг отримати бойові ордени і медалі ще одинадцятьом нашим землякам. Та ще матері одного солдата-сапера, який загинув в Афганістані, а нагорода невідомо де. Якби жінка її отримала, за особливі заслуги мала би до пенсії якихось 100 гривень доплати.
– Як сталося, що ти не отримав цієї медалі раніше?
– Хворів на гепатит і тиф, довго лікувався в госпіталі. Як правило, мали би відправити в Союз, але почалося виведення наших військ з Афганістану, тому дорожили кожним офіцером. Далі вже було не до медалей. Звільнився у запас у чині майора 1997 року.
– Як потрапив служити до Афганістану?
– Наш випускний курс Львівського вищого військово-політичного училища, яке я закінчив із золотою медаллю, вирішив проситися служити в Афганістан – молодими були і патріотичними. Однак з’ясувалося, що потрапити туди без спеціальної підготовки неможливо. Спочатку мав служити в десантно-штурмовій бригаді в Криму, але потім мене направили до Миколаєва, у навчальний піхотний підрозділ. Після року служби, 1987 року, опинився в Афганістані.
– Якими були перші враження?
– На четвертий день до нашої військової частини прилетіли два вертольоти. Перший з них сів без проблем, знявши хмару пилюки. А ось пілот другого через ту куряву не зорієнтувався і потрапив в епіцентр вихору. Почувся тріск гвинтів, і машина розкололася, загинуло чимало військовослужбовців, адже почали вибухати боєзапаси, що містилися всередині. Ось тоді я й зрозумів, що якщо уцілів – повернуся додому живим. Наш полк охороняв стратегічно важливу дорогу довжиною 360 кілометрів, на відрізку від Шинданда до Кандагара. Обабіч цієї "бетонки" й розташовувалися наші застави. Командував батальйоном, де я служив, капітан Сергій Гущин, який після виведення радянських військ з Афганістану отримав звання Героя Радянського Союзу. Дуже грамотним і справедливим він був командиром, беріг людей, чого не скажеш про деяких інших офіцерів. Приміром, один з командирів роти, родич якого був генералом, вивів підрозділ не в той район, внаслідок чого половина людей підірвалася на фугасах і загинула від ракетного обстрілу. Однак винуватця не покарали.
– Служба на заставах, мабуть, була не з легких?
– Ми несли службу недалеко від іранського кордону, де пустелі і стрімкі гори, з яких партизани легко могли розстрілювати наші колони. Встановлять, приміром, на кручі самозапускні ракети і йдуть геть, стріляй потім у порожнечу. Тут пролягала "дорога життя" – від Кушки до Кандагара. Тому охороняли все ретельно і за складних умов. Так, на одній із застав ми з прапорщиками ночували в БМП, а солдати на двоярусних ліжках. До криниці в пустелю далеко, харчів нема, варили кашу на воді з радіаторів. П’ятеро солдатів тяжко захворіли. Машина за ними чомусь не приїхала, довелося везти на нашому "Уралі". Довкола пустеля, дороги заміновано. Щоби вибрати безпечну, я йшов попереду машини й дивився на найсвіжіший слід – бачив краплини мастил від нашої техніки, яка пройшла і не потрапила під фугаси. На щастя, на міни не наїхали. (В. Гринюк)