«Не люблю, коли мама плаче або в неї болить серце»

Коли маленькому Богданчикові було лише два роки, не стало його мами Люби, а тата позбавили батьківських прав. Єдиною рідною людиною для хлопчика залишилася бабуся – 53-річна Марія САЙНЕНКО, яку він називає мамою. Жінка – інвалід другої групи, майже не виходить із квартири. Тому без допомоги добрих людей не змогла би впоратися.
Допомагають сусіди
і вихователі садка
Марія Сайненко мешкає з внуком на четвертому поверсі п’ятиповерхівки без ліфта.
– Після смерті доньки, якій було лише 25 років, я зовсім зламалася, – скаржиться Марія Петрівна, витираючи сльози. – Вона згоріла за лічені дні через халатність лікарів. Спочатку мені взагалі не хотілося жити. Мене врятував онук, про якого треба було піклуватися. Його тато, якого позбавили батьківських прав, лічені рази навідувався до малого. Отож всі клопоти лягли на мене. Але я не можу ходити, навіть по квартирі. Тому Богданчик змалку дуже самостійний, сам гуляє у дворі. Може навіть сам у магазин сходити, купити найнеобхідніше. Богданчик відвідує дитячий садок "Зірочка", який знаходиться поряд. Але треба перейти через дорогу, якою постійно їздять машини. Тому внука до садка часто водять сусідка Наталя або дві сусідські дівчинки-школярки Настя і Валерія. А ще за ним інколи вранці приходять, а після обіду приводять до під’їзду нашого будинку вихователі та няні садка. Хоча останнім часом Богданчик ходить сам, а вихователі зустрічають його біля закладу і допомагають перейти через дорогу.
Марія Петрівна хвалиться, що внук називає її мамою. "Як би мені важко не було, а прибіжить Богданчик із садка додому, крикне з порога: "Мамочко, я вже прийшов!" – і мені одразу стає легше, – посміхається жінка. – Він відвідує аж п’ять гуртків: англійської, танцювальний, хореографії, співу, психології. Дуже любить співати і танцювати, навіть мріє взяти участь у телевізійному шоу "Україна має талант". А що відповідальний – все, що в садку кажуть, виконує першим. Щедрий – що має, поділиться з іншими дітьми і зі мною. Обов’язково залишить для мене половину шоколадки чи яблука. Нічого не просить, бо знає, що не все можемо купити, наприклад, дорогі іграшки, екзотичні фрукти або солодощі. У всьому намагається мені допомогти: пилососить, пил витирає.
"Хочу віддати Богданчика до військового ліцею"
Коли ми розмовляли, з порога почувся радісний крик: "Мамочко!". "Моє сонечко прийшло", – щасливо посміхається пані Марія. На кухню забігає гарненький хлопчик, обіймає жінку за шию, цілує. Вітається – простягає тоненьку ручку. Я пригощаю його солодощами. Богданчик з’їдає лише половинку шоколадки, решту дає Марії Петрівні. "Він завжди так робить", – розчулено каже жінка, тулячи внука до себе.
Богданчик лічить по-англійськи до десяти, співає пісеньку. Хвалиться, що вже навчився кататися на велосипеді, але немає кому його зносити вниз. Ділиться своїми планами: хоче стати солдатом і мати великого собаку Мухтара, який би його захищав. А ще хоче мати комп’ютер і велике піаніно. "Я дуже люблю свою маму, – щебече хлопчик. – Але не люблю, коли вона плаче або в неї болить серце. Тоді я даю їй ліки або ми їдемо разом у лікарню, бо я не хочу сам залишатися вдома. Мама пече для мене смачні пиріжки. Я також люблю своїх вихователів – Світлану Василівну і Тамару Іванівну. У дворі в мене є друзі Руслан, Максим і Владик. Мені подобається одна дівчинка, яку звати Ніколь. Вона гарна, має довге волосся. Ніколь запросила мене на день народження, і я подарував їй ляльку".
Хлопчик проситься у двір погуляти. Через кілька хвилин прибігає, виймає з кишень з десяток каштанів і складає їх на столі. "Це я приніс для мами, – швидко каже. – Вона варить із них чай і прикладає до ніг, щоби не боліли. Піду ще назбираю" – і знову вибігає.
– Хочу віддати Богданчика до міського військово-спортивного ліцею, щоби виріс сильною людиною і міг пристосуватися до життя, – тихо мовить пані Марія. – Бо якщо мене не стане, він залишиться зовсім один. Прикро, але в мене немає близької людини, на яку я могла би залишити внука. Тому хочеться прожити якнайдовше.
Надія БУДНА