Коли почалася війна, Олегу було чотирнадцять. Він ще ходив до школи, мріяв стати автомеханіком. Жив у маленькому селі Бердянського району на півдні України. Та одного ранку до двору сусіда заїхали російські БМП. Відтоді дитинство закінчилося. Місяць під окупацією, обшуки, розстріли сусідів, втеча через фільтраційні блокпости під страхом смерті — все пам’ятає до деталей. Нині, у свої 19, хлопець починає нове життя в Чернівцях, далеко від дому. Олег приїхав до Чернівців наприкінці вересня цього року лише в шортах, майці та кросівках.
Хлопцю допомогли поліцейські та благодійники: знайшли роботу, надали теплі речі, забезпечили продуктами. Свою історію Олег розповів "МБ".
— Родом я з села Осипенко Бердянського району. Коли почалася війна, мені було 14. Пам’ятаю, 24 лютого дідусь дивився новини. Він сказав: "Не дивися – брешуть". Та через два дні, коли я вийшов із дому, зрозумів: не брешуть... Прийшов до друга і побачив у нього на подвір’ї російську БМП. Над селом літали наші гелікоптери з Маріуполя, билися з російськими. Росіяни ставили артилерію прямо біля будинків, хотіли розбомбити Бердянську дамбу, щоб нас затопило... Потім почалися обшуки. Ходили по будинках, перевіряли телефони. Коли бачили українську символіку, могли розстріляти. На щастя, до нас з обшуком не прийшли. Бо на моєму комп’ютері була заставка з українською символікою, а під ліжком я ховав ніж, на ручці якого був викарбуваний тризуб. Росіяни бігали селом, просили їжі, шукали Степана Бандеру та атовців, — згадує хлопець.
Коли побачили прапор України – плакали
— Перебувати у рідному селі ставало неможливо. Одного дня мама й вітчим знайшли перевізника, який вивозить із окупації. Їхали ми з білими прапорами на машині. На блокпостах перевіряли все, навіть дітей змушували піднімати кофти, шукали татуювання "Азову". Росіяни постійно погрожували, що можуть повернути автобус назад в окупацію. Від цього ставало дуже страшно. Коли нарешті побачили ще один блокпост, але вже з українським прапором, всі в автобусі не стримували емоцій: обіймали одне одного, плакали. Нарешті я відчув себе в безпеці, – згадує Олег.
Сім’ю Олега евакуювали до Запоріжжя. Згодом він разом із мамою поїхали до Польщі, там почали працювати. Та здоров’я мами раптом погіршилося, і вони вирішили повертатися в Україну.
— У мами важке захворювання спинного мозку. Зараз її лікують у шведській клініці за безкоштовною програмою. У Запоріжжі влаштувався автомеханіком. Однак через постійні обстріли нормально працювати там стало неможливо. Тому вирішив приїхати до Чернівців, – каже хлопець.
На Буковину Олег приїхав без грошей, але з бажанням працювати. Звернувся по допомогу до поліцейських.
— Колега із силового підрозділу поліції дізнався про Олега. Почали думати, як допомогти хлопцю. Волонтери громадської організації "Справа Кольпінга в Україні" допомогли з одягом та продуктами. Знайшли місце, де він тепер працює. Потроху адаптується. Від 14 років він жив у війні, бачив багато на своєму ще юному віку. У таких ситуаціях важливо надати людині допомогу та підтримку, – каже керівник управління інспекції Головного управління Нацполіції в області Володимир ШЕПЕНЮК.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
