Ім’я Алли Дутківської – дружини засновника і керівника відомого вокально-інструментального ансамблю "Смерічка" Левка Дутківського – пов’язане з такими відомими особистостями, як Софія Ротару, Володимир Івасюк, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Павло Дворський, Іво Бобул… Саме вона моделювала для них неповторні сценічні костюми, стилізовані на народній основі. Вони разом творили образ української естради. Та Алла Дутківська завжди залишалася "за кадром" – через виняткову скромність не любила поширюватися про свою роботу. Навіть не хотіла їхати до Києва отримувати звання заслуженого діяча мистецтв України, мовляв, нічого особливого не зробила. 19 червня минає п’ять років, як відійшла у вічність ця незвичайна жінка.
"Наше весілля стало подією, про яку говорили і писали"
Напередодні цієї сумної дати народний артист України Левко ДУТКІВСЬКИЙ наново перегортає сторінки їхнього спільного життя з Аллою. Вони прожили разом 36 років і були надзвичайно щасливі. Вперше він побачив її першого січня 1967 року у Вижницькому будинку культури на танцях, де грав створений ним біг-біт гурт "Смерічка". Молоденька вродлива дівчина одразу вразила його.
– Алла прийшла з учасницею нашого ансамблю. Я провів їх безкоштовно на танці, – пригадує Левко Тарасович. – Вдруге ми зустрілися з нею на Різдво у мого товариша, де й познайомилися. Потім гуляли до ранку – не могли розлучитися. Незабаром Алла розробила перші сценічні костюми для "Смерічки", у яких ми виступали в Чернівцях. Як і наші пісні, вони викликали справжній фурор у глядачів. А весільна сукня Алли взагалі приголомшила всіх. У 1960-х роках дівчата носили міні, Алла ж власноруч пошила розкішну довгу сукню, прикрасила її чеськими стразами. Наше весілля стало пам’ятною подією у Вижниці, про нього ще довго говорили. Галина Левіна, яка на той час була директором Будинку культури, влаштувала для нас ціле шоу. Це сьогодні можна вільно замовити лімузин чи навіть літак. А тоді у провінційному містечку весільний кортеж із десяти легкових автомобілів був чимось незвичайним. Ми їхали з моїх рідних Кутів до Вижниці через підвісний міст над Черемошем. До Будинку культури йшли довгою червоною доріжкою, обабіч якої стояли піонери у галстуках і кидали нам під ноги квіти. А в залі самодіяльний хор із Вашківців під керівництвом автора легендарної "Черемшини" Василя Михайлюка заспівав для нас народну пісню "Стелися, барвінку".
Не хотіла отримувати заслуженого звання
Ще не було пісні Володимира Івасюка "Червона рута", коли Алла Дутківська створила для неї свій дипломний костюм для естрадної співачки. Його навіть демонстрували на всесоюзній виставці у Ленінграді як перший зразок естрадного стилізованого одягу для професійної сцени. Саме цей костюм одягнула Софія Ротару, коли 1971 року знімалася у музичному фільмі "Червона рута". Довга червона сукня з білими вставками, довгими розширеними рукавами та вишитим кептариком повністю відповідала характеру пісень, виконаних нею. "У Софії Ротару не було сценічного одягу для зйомок. І раптом я згадав про дипломний костюм Алли, який на той час зберігався в музеї училища, – розповідає Левко Дутківський. – Фільм знімали в Яремчі. Я посадив у службове таксі Василя Зінкевича і відправив його до Вижниці, де він взяв під розписку сукню. Вона була ніби спеціально пошита для співачки, не довелося навіть нічого переробляти. Тоді Алла і Софія познайомилися".
Так почалася багаторічна творча співпраця співачки і модельєра. Алла Дутківська створила для Софії Ротару понад десяток костюмів, кожен із яких був унікальним. У них співачка виступала, наприклад, на своєму ювілейному концерті у Москві 1991 року.
– Дружина часто їздила до Софії Ротару в Ялту, і вони разом обговорювали сценічне вбрання, підбирали тканину і прикраси, – каже Левко Тарасович. – Софія Ротару зберігає вдома всі костюми, розроблені Аллою, і навіть обіцяла створити музей вбрання, пошитого за її ескізами. Проте дружина ніколи не афішувала своїх модельних розробок. Тому мало хто знав про її костюми. Коли 1998 року Аллі присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв України за те, що започаткувала новий стиль сценічного одягу, вона навіть не хотіла їхати до Києва отримувати його. Мені ледве вдалося вмовити її.
– Правду кажучи, Алла більше дорожила своєю викладацькою діяльністю в дитячій художній школі, де пропрацювала понад 25 років, – зізнається Левко Тарасович. – Дружина була віруючою людиною, постійно відвідувала церкву. Вона брала участь у заснуванні благодійної недільної дитячої художньої школи при Свято-Миколаївському соборі, яку очолювала майже до самої смерті. І досі діти та батьки згадують про неї добрим словом, приносять на могилу квіти.
Надія БУДНА