«Кохаю свого чоловіка, як за часів молодості»

Першого березня чернівчани Ганна Онуфріївна і Дмитро Васильович Костельні відсвяткують золотий весільний ювілей. За 50 років, як розповіло подружжя, вони жодного разу не посварилися, не сказали одне одному поганого слова. Ганна Онуфріївна зізналася, що й досі кохає свого чоловіка, з яким їй живеться щасливо й цікаво. Дмитро Васильович очолює міське товариство політв’язнів і репресованих, нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, отримує президентську стипендію.
"Нас поєднали наші страждання"
У квартирі Костельних дуже багато вишивок і книг, на стінах – ікони, повсюди розкладено фотографії дітей та онуків. "Це наше найбільше багатство – двоє доньок Оля і Люба, троє внуків – Мар’яна, Тарас і Дмитро. Останнього назвали на честь діда. Всі мають вищу освіту, гарну роботу. Ми навчили їх шанувати все українське: мову, культуру, звичаї, церкву, – розповідає Ганна Онуфріївна, гортаючи сторінки сімейного альбому. – А це єдиний знімок нашого весілля, який уже потьмянів від часу. Одружилися ми 1959 року. Все було як належить: я – в білій сукні та вінку зі стрічками, а Дмитро – у костюмі, пальто з каракулевим коміром. Мені тоді було лише сімнадцять років, а йому – тридцять. Дуже плакала на весіллі, що мама не могла мене благословити. У чотири роки залишилася сиротою, тому всякого зазнала. Ще маленькою пасла корів, рано почала працювати. Дмитро теж набідувався у засланні. Напевно, нас поєднали наші страждання".
– Вночі 21 жовтня 1947 року мене разом із мамою вивезли до Сибіру. Ми тоді жили на Львівщині. Привезли нас на спецпоселення до Омська, де ми працювали на заводі. Жили у холодних
землянках і бараках, спали на нарах, голодували, – зітхає Дмитро Васильович. – В Омську ми прожили довгі одинадцять років. За цей час я здобув неповну середню освіту у вечірній школі, закінчив технікум, почав працювати майстром. Додому поїхати не міг, бо навіть паспорта не мав, тільки довідку. 1956 року нарешті дозволили відвідати батьківщину. Під час свого чергового приїзду 1958-го вперше побачив Ганну. Вона працювала в селі листоношею. Зовсім молоденькою була.
– А Дмитро такий поважний був – дипломований спеціаліст, фотоапарат "Смена" мав, що на той час було дивиною в селі, все фотографував, – сміється Ганна Онуфріївна. – Молодь збиралася на танці, і він туди приходив. Якось пішов мене проводжати. Ми тоді проходили майже всю ніч – не могли наговоритися і розійтися. Ще двічі зустрілися, а потім Дмитро поїхав. Він мені такі гарні листи писав, фотографії присилав. Усі в селі жаліли мене – сироту, казали: "Виходь заміж за Дмитра, буде тобі добре з ним". Першого січня 1959 року він повернувся назавжди. Повінчалися ми на початку березня.
На роботу Дмитра Костельного не брали, бо в нього не було прописки, а в паспорті – особлива помітка. Коли дізнався, що в Красноярську будуватиметься шинний завод, вирішив їхати туди з молодою дружиною. "Я написав друзям листа, вони відповіли, що робота знайдеться. Через два місяці після весілля тато запріг коня, на підводу поставили фанерні чемодани з нашим приданим – і поїхали на станцію до Стрия, а вже звідти потягом , – розповідає Дмитро Васильович. – Я працював на заводі старшим майстром, а Ганну на роботу не брали, бо вона була вагітною.
– 1960 року в нас народилася Олечка. Дмитро відпросився на кілька годин, щоби забрати мене з пологового будинку. Поклав дитину на ліжко і побіг. А я плачу, бо не знаю, що з нею робити, – пригадує Ганна Онуфріївна, показуючи фотографію, на якій вони утрьох з маленькою Олею. – Та найбільшим щастям було, коли нам дали двокімнатну квартиру зі всіма зручностями. Я влаштувалася працювати на завод, донечку віддали до садка. Прожили ми в Красноярську чотири роки. Коли приїхали влітку у відпустку додому, побачила я рідні дерева та квіти і заявила Дмитрові, що більше в Сибіру жити не буду, хочу в Україну.
"Ми майже ніколи
не розлучалися"
До Чернівців подружжя Костельних приїхало 1963 року. Тут народилася їхня друга донька Люба. Багато років працювали вдвох на гумовзуттєвому заводі, де й досі про них пам’ятають. Ганна Онуфріївна входить до заводської ради ветеранів.
На запитання, що допомогло їм прожити разом п’ятдесят років, Ганна Онуфріївна відповіла: "Мені Дмитро був даний Богом. Я кохаю його, як за часів молодості. Та й він без мене не може прожити ні дня. Ми майже ніколи не розлучалися. Завжди разом працювали, разом проводили відпустки. Ми жодного разу не посварилися, не сказали одне одному поганого слова. Ще й зараз нам є про що поговорити. Не сидимо вдома, живемо повноцінним життям, ходимо на всі концерти і різні заходи. Щочетверга Дмитро зустрічається з репресованими, а я – з членами заводської ради ветеранів".
Ганна Онуфріївна показує вишиті сорочки, які вони з чоловіком одягнуть на свій ювілей. "Приїдуть зі Львова донька Оля з внуками, прийде Люба з сім’єю – вони живуть у Чернівцях, – розповідає. – У неділю підемо всією родиною до греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, яку відвідуємо з першого дня її відкриття. Не було жодної неділі чи свята, аби пропустили Богослужіння. Завадити могла хіба що хвороба. Отож наш ювілей відзначимо з усіма вірними церкви".
Надія БУДНА