«Iвасюк міг стати відомим співаком, бо мав прекрасний голос»

Четвертого березня авторові знаменитого шлягеру "Червона рута", композиторові Володимирові Івасюку виповнилося би 60 років. Він написав 107 пісень і 53 інструментальні твори. Перші свої пісні, у тому числі "Червону руту" і "Водограй", Володимир Івасюк приніс керівникові відомого на той час ансамблю "Смерічка" Левкові Дутківському. Пізніше він напише: "Ми назавжди друзі. "Смерічку" хіба забудеш…". Про життя і творчість Володимира Івасюка – наша розмова з народним артистом України, засновником ансамблю "Смерічка" Левком Дутківським.
"Свої пісні награвав на фортепіано
і наспівував"
– Левку Тарасовичу, пам’ятаєте вашу першу зустріч із Володимиром Івасюком?
– Це було на початку березня 1968 року на Чернівецькому телебаченні. Того дня ми виступали в передачі "Камертон доброго настрою", де звучала моя пісня "Бажання". Після виступу мені сказали, що на прохідній телестудії на мене чекає якийсь хлопчина. Коли закінчилася передача, я пішов туди. Побачив юнака міцної статури, з яскраво-синіми, майже небесними очима, які мене надзвичайно вразили. Він сказав, що його прізвище Івасюк, навчається в медінституті, співає на танцях у Будинку офіцерів і хотів би виконувати мою пісню-блюз "Бажання", яка йому дуже сподобалася. Це вже потім Володя став композитором, а спочатку я знав його як співака. Треба сказати, що співав він досить гарно, до того ж, добре грав на скрипці. Я навіть дивуюся, чому він не продовжував співати, міг би стати відомим співаком, бо голос у нього був прекрасний. Так ми познайомилися. Я дозволив йому виконувати мою пісню. На той час біг-біт гурт "Смерічка" був уже дуже популярний. Вечорами ми грали у Вижницькому будинку культури, куди на танці з’їжджалася вся молодь із Чернівців. Василь Стріхович розповідав, що якось вони з Володимиром Івасюком теж приїжджали до Вижниці й були в захваті від побаченого. Та я цього не пам’ятаю. Але добре пригадую, як Володя надіслав на адресу директора Вижницького будинку культури свою пісню "Ласкаво просимо" і просив включити її до репертуару "Смерічки". Проте вона була написана в стилі "Білаш – Майборода", а ми виконували твори трохи в іншій музичній манері, вперше використовуючи електроінструменти, тому я не взяв цю пісню. Пізніше, вже після нашого знайомства, Володя приніс мені ще одну свою пісню "Я піду в далекі гори", яка спочатку називалася "Мила моя". Першими її виконали ансамбль "Смерічка" та його солісти Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Там почалася наша з Володею дружба, яка тривала понад 11 років. Він деколи приїжджав до Вижниці, інколи ночував у мене. Бував і на репетиціях "Смерічки", сидів собі тихенько, слухав. Свої нові пісні награвав мені на фортепіано і наспівував їх. До моїх зауважень завжди прислухався, ніколи не ображався.
"Червона рута" затримала навіть програму "Врємя"
– Знамениту "Червону руту" Володимир Івасюк теж вперше показав вам?
– Так. Тоді на початку весни 1970 року "Смерічка" виступала перед студентами в актовому залі медінституту. У перерві до мене підійшов Володя, сказав, що написав декілька пісень, хоче, аби я послухав їх. Й досі пам’ятаю старе, розстроєне піаніно в коридорі, на якому він награв мені "Червону руту" і "Водограй". Мені більше сподобався "Водограй". Володя теж гадав, що він стане хітом. На "Червону руту" ми вдвох не покладали особливих надій. Гарна пісня – і тільки. Я і передбачити не міг, що "Червона рута" стане таким шедевром, тому не поспішав включати її до репертуару "Смерічки". Наш ансамбль складався переважно зі студентів, які влітку роз’їжджалися по домівках. Раптом до мене приїжджає Володя і каже, що хотів би записати фонограму "Червоної рути" і "Водограю" на телебаченні. А "Смерічки" немає, і солістів немає. Я порадив йому заспівати самому. Володя взяв ще викладача Чернівецького педучилища Олену Кузнецову, в якої був гарний голос. Вони дуетом заспівали ці пісні на Театральній площі 13 вересня 1970 року в прямому ефірі передачі "Камертон доброго настрою". А в жовтні "Червону руту" виконала "Смерічка" з солістами Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем у філармонії, де звітувала обласна Спілка композиторів. Ця пісня стала нашою візитівкою і постійно була в репертуарі ансамблю. Коли "Смерічку" запросили на пряму трансляцію телепередачі "Алло, ми шукаємо таланти", "Червону руту" виконали поза конкурсом на прохання Олександра Маслякова. Для цього навіть спеціально затримали програму "Врємя" на 15 хвилин. На той час це був прецедент!
– Кажуть, що генсекові Леонідові Брежнєву дуже сподобалася "Червона рута"?
– 1974 року в Києві Леонід Брежнєв вручав Володимирові Щербицькому орден Леніна за перевиконання держплану. У Маріїнському палаці зібрали всіх чиновників вищого рангу. Виступали тільки "Смерічка" і Дмитро Гнатюк. Коли ми заграли і заспівали українську народну пісню, Брежнєв підійшов до наших дівчат, почав підспівувати. А після того, як виконали "Червону руту", генсек знову підійшов до нас і почав роздавати всім по червоній гвоздиці з кошика, який несли за ним. Спочатку підійшов до мене, бо я стояв скраю, і запитав: "Це ви написали цю пісню?" Я відповів, що ні. Це саме він запитав у Зінкевича та Яремчука. Назарій розгубився і каже: "Ні, ні я не писав". Тоді Брежнєв жартома покивав пальцем Назарію і сказав: "Знаю, знаю, що ви, не будьте скромним".
"На все життя запам’ятав останній потиск його руки"
– Чула, що ви відмовилися виконувати свою пісню "Незрівнянний світ краси" на телефестивалі "Пісня-72", а запропонували "Водограй" Володимира Івасюка…
– Таке справді було. 1972 року мені зателефонував із Центрального телебачення редактор передачі Віктор Черкасов і запросив "Смерічку" на телефестиваль із моєю піснею "Незрівнянний світ краси". Проте я сказав Черкасову, що зараз найпопулярнішою піснею "Смерічки" є твір Володимира Івасюка "Водограй", і запропонував виконати її. Спочатку він був категорично проти, та мені вдалося переконати його. Я зателефонував Володі до Львова, сказав, щоби терміново приїжджав до Москви. Так "Смерічка" тоді виконала "Водограй", солістами були Назарій Яремчук і Мирослава Єжеленко, а я грав на клавішних. Пізніше до мене підійшов Володя із призом – сувенірним роялем і промовив: "Левку, ця нагорода повинна бути твоєю". А я відповів, що в мене ще все попереду.
– Коли ви востаннє зустрічалися з Володимиром Івасюком?
– Це було четверте березня 1979 року – день народження Володі. Йому тоді виповнилося 30 років. Пригадую, була неділя, ми з дружиною Аллою були вдома. І тут зателефонував Володя, сказав, що він у Чернівцях, попросив нас прийти, причому навіть не згадав про свій день народження. Ми взяли шампанське, коробку цукерок, квіти – для мами Володі Софії Іванівни. Жодних гостей не було, лише батьки, сестра Оксана і ми з Аллою. Володя похвалився заліковою книжкою Оксани, де були гарні оцінки. Потім подарував мені, підписавши, свою авторську платівку і сказав, що збирається кинути палити. Але коли проводжав нас, забіг за цигарками "Космос" до магазину. На розі вулиць Шевченка і Головної ми зупинилися, трохи поговорили. Володя сказав, що вечірнім поїздом їде з мамою до Львова. Розповів, що за музику до вистави "Прапороносці" його висунули на комсомольську премію імені Миколи Островського, але попросив нікому про це не казати, мовляв, якщо не дадуть, то щоби не було зайвих розмов. На все життя мені чомусь запам’ятався потиск його руки, коли ми прощалися. Тоді я ще не знав, що це буде востаннє. У квітні Володя зник, а в травні ми поїхали до Львова на його похорон...
– Не побоялися заборон, адже це могло коштувати кар’єри і роботи?
– Навіть і не думав про це. Просто знав, що треба провести в останню путь друга. Того дня, коли почув сумну звістку, ми з Назарієм саме були в мене вдома. Зателефонував батько Володі й дослівно сказав: "Це Михайло Івасюк. Левку, Володі більше немає, він загинув. Передай усім. Я більше нікому не буду дзвонити…" – і заплакав. Я лише спромігся запитати: "Коли?" Він відповів, що похорон у вівторок, і поклав слухавку. Я тут же сказав Назарієві, що загинув Володя, і він вмить аж почорнів. Ми почали телефонувати всім, кого знали. Письменник Анатолій Крим, який працював тоді на телебаченні, сказав, що візьме в обкомі партії легкову машину і поїдемо до Львова. Але машини не дали, а нам "порадили" нікуди не їхати, заборонили везти траурні вінки від філармонії і телебачення. Та нас це не зупинило. З Чернівців на похорон Івасюка поїхало нас четверо: я, Назарій Яремчук, Анатолій Крим і Василь Стріхович. Я замовив кілька вінків із написами, в тому числі від філармонії і телебачення. Їхали ми потягом. Коли мама Володі побачила нас, почала голосити "Левко, Левко…". Похорон трохи затримали, бо чекали на приїзд Софії Ротару, але вона не приїхала. Коли хотіли труну з тілом поставити в автобус, всі почали кричати: "Нести! Нести!". І труну несли на руках аж до кладовища. Процесія розтягнулася на багато кілометрів і починалася з великого вінка із білих квітів, який несли ми з Назарієм. Людей було дуже багато. Весь транспорт зупинився. На тротуарах, взявшись за руки, стояли в ланцюгу молоді хлопці, охороняючи траурну процесію. Ніде не було видно жодного міліціонера. Хоча для мене все відбувалося, наче в страшному сні… А "Смерічка" й надалі продовжувала виконувати пісні Володимира Івасюка…
Надія БУДНА