«За три дні накопав ящик цінних експонатів»

Понад п’ять десятиріч життя відомого вченого Бориса Тимощука було пов’язане з археологією. Він відкрив давньоруський Черн, тобто первісне розташування Чернівців, місце знаходження Збручанського ідола, фортецю та церкву Данила Галицького в Хотині, поховання Рюриковичів у Василеві… Днями виповнюється 90 років з дня народження Бориса Онисимовича. Перш ніж стати археологом, він пережив і голод, і німецькі табори, і пильну увагу КДБ.
– Батькові допомогло вижити його почуття гумору, позитивний настрій і віра в життя, – каже донька археолога Тетяна ТИМОЩУК. – Якось учитель сказав, що учень він – на "три із плюсом", але той плюс і є його життя.
"У голод мед
обмінював на хліб"
Перші спогади про батька такі: ми з молодшою сестрою Галею граємося у якісь ігри, а мама нас сварить: "Тихіше, діти, тато працює!" Я повертаю голову й бачу, як батько сидить за письмовим столом і зосереджено щось пише. На роботу батько ходив у костюмі, а от для розкопок у нього були чорні шаровари й військові брюки – галіфе та ще два військові плащі від дощу. Коли батько був удома, я полюбляла загорнутися в плащ із головою. Народився батько в селянській сім’ї на Житомирщині. У школі любив учити математику й багато читав. Про своє життя він багато розповідав перед смертю. Я усе занотувала й незабаром буде надруковано його мемуари.
"1929 року розпочалися зміни, а там і голод не забарився, – йдеться в мемуарах Бориса Тимощука. – Страшний був голод. Комсомольці ходили хатами й металевими шпурами шукали сховане зерно та інші продукти. Нашій сім’ї вдалося вижити завдяки меду, який у нас не забирали, бо не було вказівки. Наш батько був пасічником, мав і більше десятка вуликів. Слоїк меду приблизно 300 грамів – я прив’язував до живота, щоб не було видно, і йшов за сім кілометрів до сусіднього села. Тут розташовувалася льотна частина. Я підходив до жінки пілота і обмінював мед на буханку хліба. Цим хлібом я врятував нашу сім’ю.
1938 року я перевівся на заочне відділення Одеського педінституту. У той час зустрічався в Одесі з дівчиною Надею, яка нещодавно була моєю ученицею. Ще в школі Надя писала мені любовні записки, вкладала їх у підручник і передавала мені. Я читав, писав відповідь на уроці і віддавав їй підручник, бо вона нібито не мала книжки …
– А потім була війна, оборона Києва 1941 року, полон, – каже Тетяна Борисівна. – На початку жовтня 1941 року неподалік міста Яготина Київської області шлях загону батька перегородила заболочена річка. На її протилежному боці стояли німецькі танки. Батько потрапив у німецький полон. Німці повели усіх полонених до свого штабу, вишикували у шеренгу, і німецький офіцер скомандував: "Всі євреї, політруки, комісари – три кроки вперед". Кілька осіб виконали команду. Їх відразу ж розстріляли біля спеціально викопаної ями. Решту повели у табір на картопляному полі у селі Гоголівка Київської області. За кожне порушення німці стріляли у потилицю. Батько казав, що жінки кидали чоловікам через дріт варену кукурудзу. Батько був високим, тому частіше, ніж інші, її ловив. Коли почали набирати групи для відправки до Німеччини, зголосився і батько. Його посадили у вагон для переправи через Дніпро. Тут він попросився у туалет і втік лісом. За три доби лісами дістався свого села Луки.
Вижив у Майданеку
У селі батька був сторож, родом із Житомира, який повідомив батька: "Підпільний комітет сказав, щоби ти допомагав партизанам". Через співпрацю з партизанами батько знову потрапив до німців. Його відправили у Майданек – страшний концтабір біля Любліна у Польщі. Тут батько перебував з 8 серпня 1943 до 6 вересня 1944 року.
"Я пробув у концтаборі зовсім мало часу і зрозумів, що головне тут – не ловити гав, – пише Борис Тимощук у мемуарах. – Достатньо трішки десь у чомусь не встигнути, як шанс вижити може бути втрачений назавжди. На сніданок нам давали ячмінну каву грам 100 і порцію 150 грамів хліба, спеченого з борошна, перемішаного наполовину з тирсою. Після сніданку нас гнали на роботу. Якось мене звинуватили у тому, що вкрав порцію хліба. Про інцидент повідомили німця. Мене поклали на спеціальний станок для биття в’язнів, закріпили ноги. Мені призначили 125 гум, тобто ударів. Після 12-го удару я зомлів. Коли дали всі 125 ударів, скинули мене на землю, а на голову вилили відро холодної води.
Я отямився, підскочив і бігом у шеренгу. Били ще і тих в’язнів, у кого знаходили воші і гниди. Норма була така: за кожну вошу чи гниду – п’ять ударів.
Одного ранку в таборі було чути артилерійську канонаду. Хоча вона була ще далеко, але всі зрозуміли, що до Майданека наближається Червона армія – наша визволителька. Однак у березні 1944 року мене з іншими в’язнями переправили до високої гори, на вершині якої розміщувався концтабір Флосенбург (заснований німцями ще 1936 року).
21 квітня 1945 року американська армія звільнила нас із німецького полону. Американці зібрали звільнених полонених у місто Амберг (Баварія) до казарм Вільгельма. Тут жили і харчувалися усі окремо, хто з якої країни. Невдовзі Руських повезли у Чеські Будійовици (Чехословаччина). Страхіття полону були позаду".
– Першого травня 1947 року батько поїхав до свого друга Андрія П’ятниківського, з яким він потоваришував у концтаборі, – каже Тетяна Борисівна. – Ще тоді вони дали одне одному клятву, що батько ожениться на тій дівчині, яку йому вибере Андрій. Зайшов батько знайомитися з вчительками, їх було десь вісім. Серед них виділялася чорнява Марія Шеремет… Так батько зустрів маму.
Довгий час батько був без роботи. Його часто викликали у КДБ. Він дуже хотів влаштуватися на роботу. Це побачив археолог з Києва Гончаров. Він запропонував йому іти землекопом в археологічну експедицію.
"Я копав дуже вдумливо і скоро почав керувати розкопом, – пригадував Борис Онисимович. – А влітку 1947 року директор Чернівецького краєзнавчого музею Леонід Новицький приїхав шукати собі археолога. Йому порекомендували мене. Отак я опинився у Чернівцях. А вже через декілька днів мав відрядження у Шипинці, де місцевий житель вивів мене на трипільське поселення. За три дні накопав ящик цінних експонатів… А потім був Василів, розкопки поселення Черняхівської культури… З року в рік здійснював розкопки, крок за кроком робив відкриття".
Валерія ЧОРНЕЙ

ДОВІДКА
Борис Онисимович Тимощук – вчений-археолог. Найбільше розкопок здійснив у селах Василеві, Погорилівці, Кодиневі, Ревному, Чорнівці, місті Хотині. Відкрив у Ленківцях давнє городище-фортецю. Це був давньоруський Черн, тобто первісне місце розташування Чернівців. Декілька років досліджував Хотин та фортецю, розташовану у ньому. Найбільшим своїм досягненням вважав книжку "Північна Буковина – земля слов’янська". Після видання цієї книжки Борис Онисимович навіть отримав лист ЦК Компартії Румунії за підписом тодішнього румунського диктатора Чаушеску про те, що Тимощук – фальсифікатор спеціально присланий зі сходу.
Найкращою знахідкою життя назвав визначення місця, де стояв Збручанський ідол. Це язичницьке святилище. Це унікальний комплекс, розташований у Гусятинському районі Тернопільської області, біля села Кринцилів на горі Богіт.