Івана Товта, голову Садгірського осередку колишніх воїнів-інтернаціоналістів, часто запрошують на зустрічі зі школярами, студентами. А ще так само часто він оббиває пороги різних владних інстанцій, просячи чиновників допомогти тому чи іншому бойовому побратимові. Бо чимало з них, прийшовши з війни додому, так і не змогли акліматизуватися в мирних умовах. Самому Іванові Товту – 57-річному афганцеві, нагородженому 14 нагородами (серед них медалі "За відвагу" та "За розмінування"), теж живеться нелегко: від контузії чоловік став інвалідом, ходить із ціпком, пенсія невелика.
"Одна річ стріляти на полігоні, а зовсім інша – у бою"
Народився й виріс Іван Товт на Закарпатті. Після закінчення школи хлопця призвали до армії. Причому, йому добряче пощастило, бо потрапив служити до Чернівців, в артилерійський полк. Став командиром відділення, заступником командира взводу. Коли Товту запропонували піти в школу прапорщиків, не відмовився.
– У липні 1985 року мене направили служити в Афганістан, – згадує Іван Іванович. – Коли прилетіли до Кабула, була неймовірна спека, ходити застібнутому на всі гудзики і в портупеї, як у Союзі, було неможливо. Направили мене в інженерно-саперний батальйон, яким командував дуже вмілий офіцер, виходець із Вінниччини Василь Курінний. Дислокувалися ми тоді в Шинданді. Через десять днів після прибуття до Афганістану взяли участь у першому бою – під Кандагаром. Виявилося, що одна річ стріляти на військовому полігоні, а зовсім інша – перебувати під безпосереднім обстрілом. Переляк був великий, адже душмани вели вогонь фосфорними ракетами. Озброєння афганські бойовики отримували з Пакистану, Китаю, Італії. А нашим десантникам не завжди вдавалося перехоплювати каравани зі зброєю.
Як каже Іван Іванович, особливо важко було "працювати" саперам у прикордонних з Іраном провінціях.
– Якось під час руху колони на дорозі побачили селянина, який просив зупинитися, – продовжує Товт. – Лейтенант вийшов із машини і почав розпитувати чоловіка, що сталося. Афганець повідомив, що метрів за сто попереду його односельці підірвалися на міні і пораненим потрібна допомога. Офіцер побіг уперед, але нікого не побачив. Зупинився він від страшного вибуху, який пролунав позаду. Пізніше з’ясувалося, що доки машини стояли, до однієї з них підійшов хлопчина-афганець і непомітно притулив до неї магнітну міну. На нього ніхто із солдатів не звернув увагу, адже неподалік гралося багато дітей. Тоді через необережність загинуло вісім чи дев’ять наших військових. А лейтенант із розпачу хотів застрелитися, але йому не дали.
Найбільше берегли собак-саперів
Під час кожної бойової операції, в яких брали участь наші війська, першими розвідували підходи до противника сапери: душмани мінували ледь не кожну ділянку. Використовували міни різного виробництва. Найнебезпечнішими були італійські.
– Вони вибухали не одразу, одна машина проїде, друга, третя, а під четвертою спрацює, – згадує Іван Іванович. – Таких мін-"сюрпризів" було багато. Для розміновувань ми використовували і службових собак, яких у батальйоні мали 64. Берегли їх, як зіницю ока. Могли недоїдати, але псів це не стосувалося, бо через голод вони були небоєздатні. Працювали з собаками у першій половині дня, бо пізніше у них притуплювався нюх через спеку й пилюку. Хоча, звичайно, у крайніх випадках це правило порушувалося.
Зрозуміло, сапери теж застосовували міни різного призначення й властивостей проти душманів. Була і рота спецмінування: випробовували нові види вибухових пристроїв. А один із боїв особливо запам’ятався Іванові Товту.
– Це було в районі Кандагару, ніяк не могли взяти один кишлак, – каже він. – Коли вдалося, виявили в гірських печерах склади душманів з провізією, медикаментами й в’язницею. У стіни було вмуровано різні гаки, верстати для витягування кінцівок, затискачі голови. А ще купи попелу: людей спалювали ще живими. Підірвати це місце ми не могли як треба, бо важко підняти в повітря тисячі тонн гори.
Були випадки, коли до рук душманів потрапляли наші солдати. Щоби визволити їх, у заручники брали родичів командира, бойовиків, і той погоджувався на обмін. Дехто переходив на бік ворога і пізніше воював із своїми.
– Важко зрозуміти, що їх спонукало до цього, – розмірковує Товт. – Можливо, не могли витримати тортур. Якось мали великий клопіт із колишнім сержантом-танкістом, якого душмани дуже оберігали, адже той знав нашу тактику ведення бойових дій і використовував її проти нас. Цього перекинчика-росіянина так і не вдалося спіймати.
Здавалося, доля буде милосердною до Івана Товта, однак наприкінці служби він не уникнув поранення: під час повернення з операції машина, на якій він їхав, підірвалася на міні. Отримавши важку контузію й, підлікувавшись, старший прапорщик у серпні 1987 року прибув до Чернівців. Звільнився у запас, шість років працював заступником директора одного з профтехучилищ міста. Разом із дружиною виховав двох дітей, син став військовим, полковником.
Василь ГРИНЮК

ДОВІДКА
Нині на Буковині проживає понад 2100 ветеранів війни в Афганістані.
З війни не повернулося живими 56.
Уже у мирний час 217 осіб померло.
Минулого року афганці не отримали жодної квартири.
На придбання житла 2009 року з передбаченої суми державної субвенції 2,8 млн грн виділено лише 950 тисяч.
Потребують покращення житлових умов 250 афганців
Семеро інвалідів війни перебувають у черзі на отримання автомобілів.