Світлана Харабара дала обіцянку перед Богом допомагати онкохворим людям, якщо не помре її маленька донечка, в якої виявили злоякісну пухлину. Коли Насті стало легше, молода жінка влаштувалася в обласному онкологічному диспансері санітаркою. А закінчивши медичний коледж, почала працювати медсестрою.
Із Світланою Харабарою кореспондент "МБ" зустрілася у диспансері.
– Наша палатна сестричка – надзвичайно добра, терпляча, душевна, ми називаємо її своєю донькою, – навперебій розповідають у палаті жінки кореспондентові "МБ". – Кожного терпляче вислухає, заспокоїть, навіть поплаче разом із нами.
"Це справді медсестра від Бога"
– Плачу над долею кожного свого пацієнта, – зізнається Світлана – молода жінка невеликого зросту. Навіть зараз вона не може стримати сліз. – Вражає історія кожної людини. Особливо важко, коли бачу хвору дитину. Може, тому, що самій довелося через це пройти. Моїй донечці зараз дванадцять. Коли їй було лише два рочки, у неї виявили злоякісну пухлину на оці. Настю прооперували в Одесі 1999 року. Ми лежали там рік, кілька місяців – у Києві. Потім нам порадили звернутися до онкодиспансеру. Тут ми пробули ще півроку.
– Світлана Петрівна прийшла до диспансеру десять років тому як мама хворої дитини, – розповідає заступник головного лікаря з роботи із середнім медперсоналом Галина ІВАНЧУК. – Але дивлячись на біль та страждання наших пацієнтів, вона настільки пройнялася співчуттям до них, що вирішила піти працювати до нас. Якось Світлана підійшла до мене і попросила: "Галино Григорівно, я дуже хотіла би стати медсестрою, допомагати хворим людям. Я пообіцяла Богові, що зроблю це, якщо Настя залишиться живою. Готова працювати санітаркою, робити все, що скажете". Я не могла їй відмовити. Це справді медсестра від Бога, за покликанням. Такі випадки у диспансері не поодинокі. Були в нас пацієнти з вищою освітою, які, одужавши, приходили працювати санітарками.
"Для мене головне, аби Настя була здоровою"
П’ять років Світлана працювала санітаркою у відділенні радіології – доглядала за важкохворими, мила їх, перевертала, виносила судна. Працюючи вдень у диспансері, ввечері бігла на навчання до медичного коледжу. Було дуже важко. Саме тоді покинув її чоловік – захотів жити легше. Маленьку донечку доводилося залишати в лікарні або саму на квартирі. Не було де жити. Якось онкохвора жінка, за якою доглядала Світлана, взяла їх до себе на квартиру. Коли старенька померла, приїхала донька із заробітків з Італії і буквально викинула їх на вулицю серед зими. Тривалий час Світлана з Настею жили у палаті, а медперсонал "заплющував" на це очі. А потім дала їм притулок співробітниця. Після закінчення коледжу Світлана почала працювати медсестрою в одному з найважчих відділень – гормонозалежних пухлин. Настя поки що не одужала. Чотири рази на рік вона проходить лікування. Зараз дівчинка навчається у п’ятому класі школи №6. Після уроків біжить до мами.
Коли ми розмовляли із Світланою, прийшла Настя. У диспансері вона почувається своєю – знає всіх лікарів та медсестер. "У мене дуже добрі класний керівник і вчителька зарубіжної літератури, – розповідає Настя. – Але діти часто сміються з мене, що я постійно ходжу в шапці чи в хустці. Мені це боляче, гірше, ніж лежати під крапельницею. Я мушу їх одягати, бо в мене не росте волосся на голові після опромінення та хімічних препаратів.
– Моя робота мені дуже подобається, – стверджує Світлана. – Це справді моє. Я не боюся онкохворих, хоча інколи діти страхаються навідати маму чи батька, мовляв, можна заразитися. А я вже не уявляю своє життя без цієї лікарні, без цього колективу.
Надія БУДНА