У Палаці урочистих подій відбулося незвичайне весілля: крім гостей, наречених прийшли привітати дві доньки і четверо онуків. Ольга Григорівна – у чорній сукні, модному капелюшку, черевичках на високих підборах – зовсім не виглядала бабусею. Борис Іванович – ще досить міцний та стрункий – не міг відірвати очей від дружини.
"Все життя працювали – не було часу голови підняти"
"У мене це вже третє весілля, а дружина – одна, – пожартував. – Спочатку одружилися з Ольгою, потім відзначили срібне весілля, тепер – золоте. І щоразу я закохуюся в дружину по-новому, ніби бачу її вперше. Зустрілися ми в медінституті, де навчалися в одній групі. Ще на першому курсі звернув увагу на тендітну, скромну дівчину. Ми потоваришували. До кінця навчання сиділи за однією партою, разом готувалися до лекцій, їздили до колгоспів збирати урожай. А на шостому курсі побралися. Було це наприкінці 1958 року. Відгуляли на квартирі моїх батьків скромне студентське весілля, на столі були найпростіші страви. Вийшовши з РАЦСу, де нас розписували, Оля розплакалася. Запитую її: "Чому плачеш?". А вона каже: "Від щастя". Ми справді були дуже щасливими".
Ольга Григорівна тримає в руках букетик із білих тюльпанів – своїх улюблених квітів. "Борис завжди дарував мені червоні троянди, вважаючи, що вони символізують кохання, – розповідає, витираючи сльози. – Жили ми не дуже заможно, тому подарунки були практичні, здебільшого для господарства. Усе життя працювали – не було часу голови підняти. Одразу ж після одруження поїхали з чоловіком у Станівці Новоселицького району. І досі згадую сільську лікарню на 25 ліжок, де Борис був завідувачем, а я – дільничним терапевтом. Працювали цілодобово. Цей досвід нам дуже допоміг пізніше".
1960 року Бориса Івановича запросили на роботу до медінституту, де він працював до виходу на пенсію. На його рахунку – 97 наукових праць, один винахід, п’ять навчальних посібників для студентів і лікарів-інтернів. А Ольга Григорівна виховувала двох доньок і теж працювала в обласній дитячій лікарні.
"Якби не дружина, не зміг би досягнути всього, – зізнається Борис Іванович. – Вона була моїм надійним тилом. Доки я писав дисертацію та свої наукові роботи, Оля займалася домом і доньками. Я їй дуже вдячний. І вдячний долі, що ми дожили до золотого весілля".
"Весь рік складаємо гроші на подорож
із своїх пенсій"
"Основне у сімейному житті – довіра, повага та розуміння, – каже Ольга Григорівна. – Ми з чоловіком ніколи не зациклювалися на матеріальних благах та хатніх дріб’язкових справах, які могли би зіпсувати наші стосунки. Найщасливішими були дні народження наших доньок. Наталя здобула музичну освіту, а Зоя закінчила факультет іноземних мов. Ми часто виїжджали на природу, взимку каталися на лижах та ковзанах. Вийшовши на пенсію, почали подорожувати. Побували в Туреччині, Єгипті, країнах Європи. Весь рік складаємо гроші на поїздку зі своїх пенсій. Ще дуже любимо поратися на дачі та городі, де вирощуємо овочі та фрукти для всієї родини. В Бориса Івановича – безліч захоплень: рибалка, мисливство, бджолярство, спорт, малювання. А я обшивала всю сім’ю, любила вишивати. Маємо четверо внуків, якими дуже пишаємося. Усі вони захоплюються музикою, а Максим грає у відомому гурті "Гуцул Каліпсо".
"Вони ніколи не сварилися, – запевняє Максим. – Дідусь міг хіба на підвищених тонах запитати бабусю: "Де ти поставила мій годинник чи гребінець?". Бабуся повинна була все знати, але ніколи не нервувала з цього приводу. Скільки пам’ятаю їх, вони завжди були дуже щасливі, коли ми приходили. Бабуся одразу ж викладала все варене та печене на стіл. Їхнє життя – великий приклад для нас. Я нещодавно одружився і теж хотів би прожити так, як вони".
– З-поміж інших людей – їхніх однолітків – батьків вирізняє те, що вони зовсім не відчувають свого віку, – каже донька Зоя, викладач ЧНУ. – Напевно, завдяки цьому вони залишаються такими молодими духом та життєрадісними, живуть так, ніби попереду – десятки років. У них ще багато планів, скажімо, відвідати чимало країн, прочитати нові книжки, виростити щось незвичайне на дачі.
А золоте весілля було з рушником та короваєм, золотими обручками, шампанським, вальсом та поцілунком. Внук Богданчик заграв для бабусі та дідуся на гітарі. Щоби у домі Шевченків завжди була сонячна погода, директор Палацу урочистих подій Галина Сологуб вручила їм парасолю з ювілейним логотипом Чернівців. Пізніше вони йшли під нею по вулиці О. Кобилянської, взявшись під руки.
Надія БУДНА
