«Нам дуже важко, але ми разом»

У Банилові Вижницького району проживає сім’я Кавчуків. Після смерті матері та офіційної відмови батька дев’ятеро дітей залишилися сиротами. Але старші не захотіли віддавати молодших до інтернату, як радили їм усі. Тому опікунство над трьома братами і сестрою оформила повнолітня Марина.
"Змалку ходила
на заробітки"
Про історію цієї сім’ї ми дізналися з листа до редакції одного з братів Кавчуків – шестикласника Юри. "Деякі діти просять, щоби їхні батьки повернулися із заробітків із-за кордону, а ми свою маму вже ніколи не побачимо, – написав хлопчик. – Щоби утримувати дев’ятеро дітей, вона сапала на сонці, перегрілася та захворіла. У нас не було грошей, щоби вилікувати її. Три роки тому мама померла. Ми залишилися самі, бо тато пішов від нас, навіть ніколи не навідується, не цікавиться, як ми живемо". Сільський голова Банилова Микола Андрюк допоміг кореспондентові "МБ" знайти дорогу до будинку, де мешкають сироти.
Невеличка стара хатинка, оббита білою вагонкою, знаходиться майже на краю села. На мотузці та паркані сушиться випраний одяг – дитячі штани, сорочки, білизна. Воріт зовсім немає – можна вільно заходити. Собака, що гріється на сонці біля порога, підводить голову, але не гавкає. До нього тулиться симпатичне кошеня. З маленьких сіней одразу ж потрапляємо до кімнати, яка служить і за кухню, про що свідчать каструлі та гірка посуду. Її прикрашає прибрана іграшками та гірляндами новорічна ялинка, у пічці палає вогонь. Стіни пофарбовано у веселий рожевий колір, проте стеля низько вгнулася, таке враження, що може ось-ось впасти. Майже всю другу кімнату займають ліжко і два дивани, охайно застелені покривалами. На стіні висить пожовкла ікона, над нею – вишитий рушник зі словами: "На щастя, на долю". "Ця ікона залишилася нам від мами Фрозини", – каже найстарша Марина. Вона знайомить нас зі своїми трьома молодшими братами – Юрою, Михайлом, Олександром та сестрою Галею. Два старші брати – Віталій і Петро вже одружені, живуть в сусідньому селі, Валерій і Василь – на роботі.
– Мама виховувала нас одна, – розповідає Марина. – Тато пішов від нас давно. Щоби утримувати стільки дітей, мама дуже тяжко працювала, де тільки могла: в колгоспі, на власному городі, у людей садила і сапала. Жили ми бідно, інколи не було за що город виорати, щоби посадити картоплю. Я ще змалку ходила з мамою на заробітки. Надзвичайно хотіла вчитися, здобути вищу освіту, але після шостого класу доглядала за молодшими братами, тому часто пропускала школу. Мама перенесла три інсульти, померла у 47 років. Ввостаннє повезли її до Чернівців, гадали, там допоможуть. Ми зі старшими братами по черзі сиділи біля неї день і ніч. Мама пролежала в комі два тижні. Потім прийшла до тями, почала нас впізнавати. Я побігла за березовим соком, бо лікарі сказали купити, а коли повернулася, вона перестала дихати.
"Хліба не бачили місяцями"
Марина не може говорити, довго мовчить, плаче. Потім пригадує, як жили без мами.
– Назичили грошей на ліки та похорон мами, а пізніше довго віддавали, – ледве мовить крізь сльози. – Спочатку було надзвичайно важко. Ми хліба не бачили місяцями, раз на півроку їли цукерки, не мали жодних іграшок. Як тільки поховали маму і справили поминки, Галя захворіла на кір, відвезли її до лікарні. Потім Сашко і Михайло захворіли. Грошей зовсім не було, навіть на ліки. Власник фірми, де я працювала, домовився з лікарями, щоби лікували безкоштовно. Він також допоміг підключити світло до хати. Коли ще була живою мама, нам відрізали електрику за борги. Потім на нас подали до суду, довелося платити великі гроші, бо жодних пільг нам не дали.
– Коли мами не стало, молодших – Юру, Михайла і Сашка хотіли забрати до інтернату. Але ми зі старшими братами порадилися і вирішили, що не віддамо їх, – пригадує Марина. – Якось довелося бути на одному благодійному заході в Чернівцях, куди нас запросили соціальні служби. Там я побачила дітей з інтернату – пострижених наголо, які хапали все зі столу. Після цього остаточно переконалася, що не треба їх туди віддавати. До нас приходив священик, хотів забрати на виховання двох братів, але ми не віддали, хоча люди казали, що треба віддати, мовляв, їм там буде краще. Але це як серце розрізати на шматки та порозкидати по світу. Тому я категорично заявила, що нікому нікого не віддам, як би не було важко, і почала оформляти опікунство на неповнолітніх трьох братів і сестру. Зібрала всі документи, здала аналізи, що не хворію на СНІД та інші хвороби. Тепер думаю собі: "Добре, що не віддала, а то би мучилася все життя, що розбила сім’ю. Хоча мучимося, але ми разом".
"Рахуємо кожну копійку"
На чотирьох дітей Марина отримує щомісяця 2100 гривень матеріальної допомоги і ще 700 гривень пенсії. "Приходили нещодавно до нас із Вижницької райдержадміністрації, цікавилися, як ми живемо, – розповідає. – Обіцяли дати чотири тисячі гривень. Ми хотіли би купити новий холодильник, бо старий вже зовсім поламався, та електричну плитку. Сільський голова напередодні Нового року приніс пакети з продуктами. Маємо 73 сотки городу, де вирощуємо картоплю, різну городину – на зиму вистачає. Хотіли би тримати свиню і курей, але не маємо стайні. Хоча влітку вигодовуємо свинку в загороді на вулиці, а під осінь ріжемо. Валерій хоче побудувати стайню, тоді вже зможемо тримати якусь худобину і птицю весь рік. А зараз все наше господарство – собака і два коти".
Марина скаржиться: дехто з односельчан гадає, що вони отримують дуже великі гроші та невідомо куди витрачають їх.
– Ми рахуємо кожну копійку. Як тільки отримуємо гроші, одразу ж ділимо на частини. Треба купити продукти – крупи, макарони, сало, олію, борошно. М’ясо і рибу купуємо дуже рідко – лише на великі свята, – намагається пояснити тремтячим голосом. – Віталій сьогодні пішов на базар, витратив 300 гривень, а приніс зовсім мало. Тепер все таке дороге. Добре, що хоча би хлопців у школі годують безкоштовно. Вдягнути всіх треба. Намагаюся купувати новий одяг, щоби не були гіршими за інших. Дрова на зиму купили, бо газу не маємо. За електрику заплатити треба. Розпочали будувати новий будинок на подвір’ї, зовсім невеличкий – всього на три кімнати, бо в старому всі не поміщаємося. По копійці складаємо з пенсії та своїх зарплат. Три тисячі гривень заплатили за дошки, купили трохи цегли. Брати самі будують, керує всім Валерій, який знається на будівництві. Але з нашими статками невідомо коли закінчимо, бо матеріали дорожчають. Ніхто не хоче нам допомогти. Минулого року брати трохи відремонтували стару хату, бо вона вже зовсім валилася. Оббили зовні та стелю в одній кімнаті вагонкою, стіни пофарбували. Паркан почали ставити, бо його ніколи не було.
"Якби побудували хату, то жили би всі разом"
Зніяковілі та притихлі хлопчики теж розговорилися. Шестикласник Юра похвалився, що ходить на вільну боротьбу, знає багато прийомів, тому не боїться навіть старшокласників, може захистити братів. У Вижниці посів перше місце на районних змаганнях. Михайло і Сашко навчаються у четвертому класі. "До школи треба йти десь півгодини, – розповідає четвертокласник Саша. – В інших хлопців є велосипеди, тому вони швидко добираються. Ми теж хотіли би мати велосипеди і санки, щоби зараз кататися по снігу". Сімнадцятирічна Галя ходить у вечірню школу до сусідніх Вашківців, цього року закінчує одинадцять класів. Каже, що хотіла би вивчитися на перукаря, але немає грошей. "Після дев’ятого класу я змушена була залишити школу, щоби варити їсти, прати та доглядати за хлопцями, бо Марина і старші брати працювали, – розповідає Галя. – Роботи дуже багато, за день немає коли навіть сісти. Коли Валерій вдома, він варить їсти. Хоча всі брати, навіть найменший Сашко, вміють варити борщ, смажити картоплю".
– Два старші брати – Віталій та Петро – вже одружені, мешкають у сусідньому селі, – приєднується до розмови Марина. – Я теж минулого року в листопаді вийшла заміж. Живу в Банилові в чоловіка – двадцять хвилин йти звідси пішки. Чоловік і свекруха ставляться добре до мене. Але в мене душа болить за братів і сестру, намагаюся прибігти майже щодня, аби дізнатися, як вони тут. Валерій працює на будівництві в Сторожинці, живе там у гуртожитку, приїжджає лише на вихідні. Василь у Мілієвому виготовляє держаки до лопат. Я складала щітки для малярки, але зараз наша фірма закрилася, тому не працюю. В селі дуже важко знайти якусь роботу.
– На Святий вечір зберемося всі в цій хаті. Мама дуже любила Різдво, – зітхає Марина. – Щоправда, не завжди готували дванадцять страв, бо не було з чого. Але вечеряли разом, потім йшли колядувати. Добре нам було з мамою. Тепер я за неї. Найбільше мені хочеться, щоби брати виросли здоровими та розумними, вийшли в люди. Як мої старші брати Валерій та Віталій. Вони дуже добрі, все вміють зробити. А моя найзаповітніша мрія –добудувати будинок.
Надія БУДНА