Різдво на Буковині зазвичай асоціюється з дуетом "Писанка" – заслуженими артистами України Оксаною Савчук та Іваном Кавацюком. На своїх концертах вони вже багато років сповіщають тисячам людей: "У Вифлеємі новина: Діва сина народила…" і єднають їх у велику християнську родину. Кореспондент "МБ" зустрівся з дуетом "Писанка" у їхній затишній оселі.
Різдво – родинне свято
Якось незвично бачити в міській квартирі дубові сволоки, сільські дерев’яні лавиці, на стінах – декоративні тарелі та образи, на столі – вишитий рушник. "Ми намагалися відтворити батьківські домівки. У нашій квартирі немає випадкових речей, кожна щось для нас означає, – мовить пані Оксана, зауваживши моє здивування. – Деякі тарелі дісталися нам у спадок від Іванкових батьків, деякі ми привезли з Назарета й Вифлеєма, ікони та вишивки дарували на концертах. Ось цей рушник дивної краси – подарунок знаної майстрині Ярослави Гафійчук. Саме ці речі, у яких є частинка душі кожної людини, створюють неповторну ауру добра й світла. Тому Святий вечір ми проводимо в цьому куточку – за великим круглим столом".
– Різдво – родинне свято, тому ми з Іваном намагаємося поїхати до нашої мами Єлизавети, яка мешкає в Кіцмані. Вона єдина залишилася в нас, усі інші вже відійшли у вічність, – каже із сумом господиня. – У моїх дитячих спогадах Різдво було схоже на казку. Тата звали Василем, тому в нашому домі збиралося багато людей, вигадували та шили костюми до старого Нового року, вчилися колядувати. Але все це робилося таємно, бо в ті часи не дозволяли святкувати Різдво та інші християнські свята. Я знала багато колядок, але не могла винести їх за поріг хати, бо в школі за це карали. Ходила колядувати лише до дідуся та бабусі, до родини. У Кіцмані тоді не було навіть церкви. А мої батьки були глибоко віруючими людьми, тому ходили в сусідні села чи монастирі й нас із сестрою брали із собою. Вони навчили мене відчувати святість та світлість Різдва й Святої вечері. Цю науку ми з Іванком передали синові Сашкові, а він, сподіваємося, передасть своїм дітям. Назавжди запам’ятала дванадцять пісних страв на батьківському столі та спільну молитву на Святий вечір. Ми готувалися до нього всією родиною. Приблизно із чотирьох років у мене вже були свої обов’язки. Я повинна була прибрати в хаті, намагалася якось допомогти мамі. Добре пам’ятаю, як мені хотілося спробувати печене, а мама казала: "Як тільки зійде на небо перша зірочка, отоді будемо все куштувати". Мама випікала дуже гарні калачі – заплетені в косички, із хрестиками та пташками. Це було не просто випікання, а ціла церемонія. Перш ніж приступити до цього таїнства, мама промовляла молитви та добрі слова, з тістом обходилася, наче з новонародженою дитиною.
Бажання, загадані
на Святий вечір, здійснюються
– Страви на Святий вечір мають особливий смак, – запевняє пані Оксана. – На запитання, чому це так, мама розповідала мені одну притчу. Колись, дуже давно, один цар потрапив до монастиря. Скуштувавши тамтешню пісну їжу, здивувався, що вона така смачна. "У мене найкращі кухарі світу, зібрано найкращі рецепти, а їжа чомусь не така смачна", – сказав цар. Чернець йому відповів: "Наші прості страви готуємо з молитвою та доброю думкою. А твої кухарі, зазвичай, злі та сваряться, коли варять їжу, тому вона тобі не смакує". Я це веду до того, що Святу вечерю теж потрібно готувати з молитвою, добрими думками, великою любов’ю та особливим настроєм, тоді вона буде смачною. Мама вставала, як тільки світало, і починала клопотати над стравами. Доки мама готувала вечерю, тато наводив лад на подвір’ї, обходив усю худобу, як він казав, "німину". Він розповідав, що в цей вечір худібка може розмовляти з Богом, поскаржитися йому, якщо з нею погано обходилися. Тому з такою пошанівкою ставився до домашніх тварин. На Святий вечір кропив свяченою водою й маком стайню, пасіку, сад. Худобі ніс першу ложку куті. Перед вечерею ми обов’язково навідували могили рідних, несли Святу вечерю похресним батькам. Мама готувала подарунки для дітей-сиріт та вдів, складала їх у тайстри, і ми із сестрою відносили їх.
А потім бігли накривали на стіл. На низ, під скатертину, стелили духмяне сіно, приготовлене заздалегідь, по чотирьох кутках ставили зубчики часнику, що символізував міцність сім’ї та відганяв злу силу від дому, паперові гроші – на матеріальний достаток. Після цього розставляли страви: кутю, гриби, квасолю, пісний борщ, вареники, голубці, пампушки, запечену в печі рибу, узвар… Подавалися вони у керамічному глиняному посуді. Це не тільки виглядало гарно, а й надавало стравам особливого смаку й енергетики. Тому добре було би мати такий посуд кожній родині.
– Ми із сестрою не могли дочекатися та заглядали на небо, чи не зійшла вже перша зірка, – сміється Оксана Савчук. – Як тільки вона з’являлася, здійснювався своєрідний ритуал: мама брала в ліву руку калач зі свічкою, ми всі виходили на поріг, ставали на коліна, промовляли "Отче наш" і просили в Бога здійснення своїх бажань. Тато казав, що небо в цей вечір відкрите й кожного Бог чує, тому те, що попросиш у цю хвилину, здійсниться. Принаймні в мене все, що просила, збулося. Після цього ми поверталися до хати, молилися за душі померлих. Тато першим брав ложку куті з макітри, за ним – уже ми. Впродовж вечері ніхто не вставав із-за столу – це вважалося поганою прикметою.
Колядка пробуджувала національний дух
– Для мене Різдво – це повернення в дитинство, колядка під вікном, торбинка, з якою ходив колядувати, зібрані копійки, якими ділилися із сестрою, – пригадує Іван КАВАЦЮК. – Ми дуже чекали цього свята. І не тільки тому, що могли вдосталь наїстися, а й "підзаробити". Хоча тоді не можна було колядувати, ми із сестрою ще малими колядували. Хлопці ходили з вертепом, а дорослі колядували три дні по хатах. Сніги тоді випадали глибокі – до трьох метрів. Та незважаючи на це, ми обходили майже все село. У кожній хаті давали по 20 копійок, сусіди та похресні – більше. За вечір назбирували до двадцяти карбованців. Але мусили вивчити багато колядок – не менше семи, бо з одною багато би не заробили. Для кожного – парубка, дівчини, господаря, господині – була своя колядка. Саме тоді я відчув щось особливе в різдвяних піснях.
– Колядки – це найкраще та наймиліше в репертуарі нашого дуету, – запевняє Оксана Савчук. – Люди тоді ще відкрито не колядували. Замість слів "Син Божий народився" співали "світ ясен або день новий". Правдиві слова я почула з уст Іванкових батьків – Марії та Михайла, до яких ми часто приїжджали на Різдво до Мишина, що на Івано-Франківщині. Співати колядки я навчилася в місцевих колядників, які брали мене із собою. Перший наш різдвяний концерт відбувся 1989 року на сцені Будинку офіцерів. Організував його Василь Селезінка. Ми ще навіть не були дуетом "Писанка". Що тоді відбувалося в залі – важко передати. Люди ставали, як на гімн. Пізніше, як тільки ми починали співати першу колядку: "Нова радість стала…", увесь зал підводився і починав підспівувати. Не можу пояснити, чому. Тато Василь, який був на першому нашому концерті, дуже хвилювався за нас, казав: "Щоби вам, діти, нічого за це не було. Дивіться, у залі з’явилися жовто-блакитні прапори, а люди кричать: "Слава Україні!". Ось що змогла зробити колядка. Вона пробуджувала національний дух.
Відчинити навстіж двері та серця
На запитання, скільки дует "Писанка" провів Різдвяних концертів, Оксана Савчук замислюється . "Адже це не тільки ті концерти, які ми проводили в Чернівцях та на Буковині. Ми дуже багато їздимо по всій Україні та по світу, – пригадує. – Було таке, що у Фінляндії вже в листопаді ми колядували по лютеранських церквах. І дивно: нашу українську колядку фіни розуміли та сприймали. Так само було в Америці. У нашому репертуарі – десятки колядок, щедрівок, йорданських пісень. Записане на дисках – це лише невеличка частинка того, що ми знаємо. Колись ми збирали колядки на Буковині та Гуцульщині, а зараз намагаємося записувати в різних регіонах, де буваємо з концертами, зокрема на сході України. 1990 року студія "Мосфільм" приїхала знімати документальний фільм про Різдво в рідне Іванкове село Мишин. Зайшли до нашої хати, де за Святою вечерею зібралася вся родина, почали приходити переодягнуті діти з вертепом та колядувати. Оператори знімали та знімали, а потім запитували в нас, хто написав такий гарний сценарій театралізованого дійства та скільки разів проводилися репетиції. Москвичі не повірили, що таке в нас відбувається щороку, що ми цим живемо.
– До Святої вечері потрібно насамперед привести душу до ладу: обов’язково піти до церкви, висповідатися, причаститися, – роздумує пан Іван. – Щоби за клопотами про святковий стіл ми не забули про головне: народити у своєму серці маленького Ісусика, воскресити в душі світло та любов. І не залишити в образі жодну душу – помиритися та перепросити. Обов’язково колядувати – з родиною, сусідами, знайомими й незнайомими людьми, пустити до хати колядників, не боячись за свої килими та підлоги. Бо Різдво – це таке свято, коли все треба відчиняти навстіж – двері та серця. І не важливо, скільки на столі страв – дванадцять чи одна. У нас є така колядка. Господь у вигляді старця проситься в Різдвяну ніч до хати – багач його не пустив, менш заможний господар зачинив перед ним двері. І лише в найбіднішій родині, де на столі стояв лише шматок хліба, прийняли Господа. Там і поселилася благодать Божа й прийшла новина: "Пречистая Діва Сина породила".
Надія БУДНА