Нещодавно країна відзначила День ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС. Щоправда, цього дня особливих подарунків ніхто з цих людей не чекає.
– Я їхав до Чорнобиля добровольцем, – розповідає ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС Микола ГАЙДИЧУК. – Тоді мені був усього 21 рік. У липні 1986 року начальник відділу пожежної охорони в моїй особі знайшов єдиного з 15-ти колег добровольця, який погодився їхати на ліквідацію аварії. Гадав, їду в коротке відрядження, а застряг у Чорнобилі на довгі три роки.
– Що ми тоді знали про радіацію, – із сумом зітхає Микола Васильович. – У пам’яті хіба що крутилися згадки про скинуті бомби на Хіросіму й Нагасакі. Про власну безпеку тоді не йшлося.
– Служили у п’ятикілометровій зоні біля ЧАЕС, – пригадує ліквідатор. – На той час пожежі на станції були регулярними. Горіли і торфовища й трансформатори на станції. А біля четвертого реактора зашкалювали дозиметри. При цьому в маленькому проході біля реактора, що залишався ще не обгородженим колючим дротом, щодня ставили чергувати призовників строкової служби. Вони без будь-якого спорядження, лише з автоматами у руках охороняли зону особливої небезпеки.
– Чим захищалися від впливу радіації, – запитую.
– Ватно-марлеві пов’язки. То було символічно. Ми працювали у звичайному пожежному спорядженні. Щоправда, кілька разів на день, особливо перед входом до їдальні, проходили дозиметричний контроль, – каже пан Микола. – Заміряли рівень накопичення на нас радіації. Якщо система контролю при вході у їдальню на тобі дзвеніла, відправляли у пункт посиленої самообробки, а простіше – у звичайнісіньку лазню змивати радіацію й обов’язково змінювали одяг. Часом доводилося митися й перевдягатися по кілька разів на день. А потім прийшла директива більше не заміряти радіацію на нас. То більше ніхто й не перевіряв.
– Була вказівка не пропускати із зони лише забруднені радіацією автомобілі, – каже Микола Васильович. – Про людей тоді не йшлося. Був один цікавий випадок. Їдемо якось із вахти – повнісінький автобус людей. На автобусі спрацювала система контролю. Покидаємо транспорт біля шлагбаума та переходимо пункт пропуску пішки. Автобус ще раз перевірили. Навіть мити не довелося. Уся радіація була на людях.
Микола Гайдичук пригадує рудий ліс, мертве місто, а ще багато роботи та постійний головний біль.
– Спочатку мучив головний біль майже кожного, а ще дерло у горлі. Особисто я відчув, що організм слабшає. Але виявив певні недуги лише через два роки перебування у Чорнобилі. У мене почав стрімко підвищуватися тиск. Зараз мені дали третю групу інвалідності – я страждаю на гіпертонію та звуження судин головного мозку. Це ще нічого, у моїх друзів із Вінниці були серйозніші проблеми – постійно кровило з носа та вух. Багатьох з моїх товаришів уже немає серед живих. Не шкодую лише про одне – я тоді зустрів багато хороших товаришів, із якими й досі підтримуємо зв’язки. Тільки зараз розумію справжню ціну здоров’я, його ж ніхто не поверне. А герої, як виявляється, нікому в нас не потрібні.
Цього року Миколу – як інваліда-чорнобильця – нагородили новенькою "Славутою". Пожежник-ліквідатор жартує: "Червона, як пожежна машина. Приємний сюрприз, хоч я вже давно від держави нічого не чекаю".
Антоніна БАБЧУК
