Вікторові Семенюку друзі та родичі свого часу пророкували музичну кар’єру. Ще з першого класу він грав у симфонічному оркестрі музичної школи і не уявляв себе без скрипки. Та потяг до батьківського мундира все ж взяв гору. Будучи оперативним черговим Головного управління МНС в області, він виїжджає на надзвичайні ситуації, пожежі, серйозні дорожні аварії, а вдома грає друзям та рідним на скрипці. Та з нетерпінням очікує з дня на день народження донечки, аби їй передати любов до музики та творчості.
– Скрипка завжди зі мною, – розповідає помічник начальника зміни оперативного відділу оперативно-координаційного центру Головного управління МНС в області Віктор СЕМЕНЮК. – Жодна вечірка чи корпоративний захід не обходиться без неї. Друзі завжди просять зіграти українську народну музику. Люди втомилися від електронної музики. Зараз цінується живий звук. Звучанням скрипки вмію зачарувати й розвеселити людей. Є скрипка – тамади не треба. На слух зіграю будь-яку мелодію – від металіки до поп-музики. Зі своєю скрипкою ніколи не пропаду, не залишуся без роботи й шматка хліба.
– Чому не намагалися зробити кар’єру музиканта?
– Бути музикантом у нашому житті – непрактично. Це я зрозумів, ще навчаючись у школі. Скрипка – це насамперед хобі, відпочинок для душі. А робота повинна бути роботою. На зарплату професійного музиканта важко прожити. А щоби знайти підробіток і грати з музиками на якійсь вечірці чи весіллі, вищої музичної освіти не потрібно. Вистачить і моєї музичної школи. Я свого часу грав на різних святах – від проводів до весіль. Будучи ще школярами, разом із друзями з Кіцманського будинку творчості та юнацтва створили вокально-інструментальний ансамбль. Добре заробляли. Бувало, що за вечір гості за окремі композиції платили нам вдвічі більше, ніж домовлялися з господарем заходу. Потім, вже навчаючись у технікумі, закинув скрипку, не вистачало часу. Та не надовго. Влаштувавшись на роботу, попросився у фольклорний колектив. З цим колективом ми об’їздили майже всю країну. Були учасниками двох міжнародних фестивалів у Польщі та Румунії. Найбільше запам’яталося, як українці на сході розглядали наші народні костюми. Для них таке яскраве вбрання було дивиною.
– Як стали рятувальником?
– Мабуть так повинно було статися. Після армії працював ветеринаром. А на роботу до пожежної частини мені запропонував піти знайомий. Рядовим пожежником пропрацював у Кіцманському районі чотири роки, доки не підвищили аж до начальника тилу оперативного відділу оперативно-координаційного центру. Після десяти років служби не уявляю себе ні без мундиру, ні без скрипки.
– Що пригадується з вашого першого виїзду на пожежу?
– Ритуал посвяти у пожежники. Того дня я довго ганявся навколо пожежної машини за начальником караулу, який, після першого мого виїзду на пожежу, посвятив мене напором води з пожежного рукава. Як згадаю, досі сміюся. Тоді я ще не знав про обов’язковий ритуал – не вийти сухим з пожежі. Перший виїзд був дріб’язковим – горів стіг сіна під господарським навісом. Ми його швидко загасили. Та того дня я їхав додому змоклим до нитки.
– Скрипка виручає на службі?
– Я б сказав, гармонійно поєднується. На роботі у свята просять зіграти українські народні мотиви. Чомусь вважається, що людина у погонах не здатна на творчість. Пригадую, якось на Петрівському ярмарку ми з колегами сиділи у кафе "Літо", що у парку Шевченка. Туди ж зайшли музики. Підійшов до скрипаля й кажу: "Пане капельмейстере, дай поводити смичком". З третього разу музика таки простягнув мені інструмент. Взяв лишень до рук скрипку й мені вже підспівували відвідувачі кафе. Оркестр підхопив мелодію. Люди підбігали з грошима аби замовити улюблену музичну композицію. Грали все – аж до загальновідомої "Мурки". Музика здатна згуртувати людей, у цьому її сила.
Антоніна БАБЧУК
