Він знав двадцять чотири мови й був генієм художнього перекладу, яким у ХХ столітті заледве може похвалитися будь-який інший народ. Його слава унікального поліглота й неперевершеного майстра перекладу тим більше вражає, коли взяти до уваги, що Микола Лукаш народився в маленькому містечку Кролевець Сумської області у простій робітничій родині, закінчив звичайну середню школу і за все своє життя жодного разу не побував за кордоном. Після кількарічних студій на історичному факультеті Київського університету, які були перервані війною, він здобув диплом філолога-романіста в Харківському інституті іноземних мов, проте вивчав мови головним чином за словниками та "ворожими" радіоголосами, які можна було зловити, лише продираючись крізь ефірні хащі потужних радянських "глушилок". Окрім основних європейських мов (французька, німецька, англійська, італійська, іспанська, майже всі слов’янські), якими Лукаш блискуче володів, він мав у своєму арсеналі й такі відрубні мови, як угорська, гебрайська, циганська, есперанто. Вже будучи знаменитим перекладачем, він з юнацьким запалом і завзяттям взявся за вивчення японської та китайської. Про його методику засвоєння чужих наріч ходили легенди: так, наприклад, гебрайську він вивчав на єврейському цвинтарі, користуючись двомовними надписами на кам’яних надгробках…
Микола Лукаш відкрив українському читачеві цілі світи, здійснивши взірцеві переклади таких шедеврів світової літератури, як "Декамерон" Боккаччо, "Дон Кіхот" Сервантеса, "Фауст" Гете, "Мадам Боварі" Флобера, "Трагедія людини" Імре Мадача, "Бал в опері" Юліана Тувіма, а також окремих драм Шекспіра, Лопе де Вега, поезій Шіллера, Бернса, Гайне, Гюго, Тагора, Верлена, Аполлінера, Гарсія Лорки, Безруча, Ендре Аді… Сьогодні ці переклади належать до золотого фонду української культури, а сам перекладач справедливо вважається найкращим знавцем української мови на всіх її історичних етапах, соціальних регістрах та локальних палітрах. У часи панування імперської догми про взаємне зближення націй та поступове злиття національних мов у спільну мову комуністичного майбутнього (якою, поза всяким сумнівом, повинна була стати російська) він утверджував протилежну думку – про нетлінну красу й силу рідного слова, яке неможливо ні викорчувати, ні спотворити, ні заглушити.
Німецький філософ Фрідріх Ніцше називав художній переклад "танкОм у кайданах". Ця метафора видається надзвичайно влучною і промовистою, коли йдеться про українську соціально-політичну й національно-культурну ситуацію останніх двох століть. За умов страшного ідеологічного тиску з боку чужих колоніальних режимів українські перекладачі – Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Бажан, Василь Мисик, Григорій Кочур, Борис Тен та багато інших – доносили до української громади зразки світової класики й твори сучасних зарубіжних авторів рідною мовою. Ім’я Миколи Лукаша посідає в цьому ряду одне з найпочесніших місць не тільки за об’єктивною вартістю зробленого, але й з огляду на громадянську позицію. Тут варто згадати бодай один факт, пов’язаний з арештом на початку 70-х років Івана Дзюби (після того, як на Заході була опублікована його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?"). Заява, що її написав тоді Микола Лукаш на адресу вищих органів влади з пропозицією "ласкаво дозволити" йому, зважаючи на стан здоров’я засудженого, відбути замість Дзюби І.М. "визначене судом покарання", була кваліфікована як нечуване зухвальство й стала справжньою бомбою, підкладеною під основи радянського ладу.
Звісно, ця заява була вчинком Дон Кіхота, з образом якого Лукаш сам себе ідентифікував: вона не змогла врятувати Івана Дзюбу від ув’язнення, натомість гарантувала Лукашеві повну обструкцію з боку комуністичної влади на багато років. Його виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, прирекли на напівголодне, жебрацьке існування. Проте це не злякало українського інсургента і, незважаючи на тяжкі наслідки, якими обернувся цей відчайдушний випад проти системи, він відмовився відкликати свою заяву. В історії новітньої української літератури існує лише один приклад такої безкомпромісної непоступливості – Василь Стус.
Попри все це Лукаш був дуже лагідним за вдачею, відкритим у спілкуванні, щиро прихильним до друзів, невибагливим у побуті та й взагалі приємним у всіх відношеннях чоловіком. Він аж ніяк не виглядав літературним схимником, хоча його однокімнатне помешкання у київському будинку письменників, де він "ліквідував" кухню, викинувши звідти газову плиту й раковину, щоб мати більше місця для книг, скидалося радше на печеру пустельника. Водночас був заядлим театралом (особливо любив оперу), футбольним фанатом (вболівав за київське "Динамо"), більярдистом і любителем доміно ("забивав козла" в одному з міських парків), невиправним холостяком (назавжди залишився вірним своєму єдиному, ще студентському, коханню), вегетаріанцем і "холодомайстром" (за будь-якої погоди, навіть узимку, в люті морози, ходив лише у светрі чи благенькому піджачку).
Він вважав себе поетом, проте всю свою творчу енергію спрямовував на переклади – "бо вже стільки віршів написано!". Єдиним жанром оригінальної творчості, який Лукаш культивував, були короткі епіграми, що він їх називав "макабресками" або "шпигачками", – в’їдливі, дошкульні віршовані мініатюри на кшталт: "Рука минулого не мертва, І я – її чергова жертва". 2003 року Леонід Череватенко видав їх окремою книжечкою у видавництві "Ярославів вал". Ось ще одна, майже постмодерністська, ескапада Лукаша: "Між "Вітчизною" і "Всесвітом" Є хороший гастроном: ГорілкИ завжди чудесні там, Трохи гірше із вином. А якби не штучки Троцького, То була б і ковбаса… Эх ты, удаль идиотская! Ах ты, девичья краса!".
Він мав намір відтворити українською безсмертний роман Франсуа Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель", шукав лексичні відповідники до окремих висловів твору, переклав навіть поетичний зачин, але цього задуму вже не вдалося реалізувати. Як лексиколог, Лукаш зібрав величезну картотеку рідко вживаних і призабутих слів, справжніх мовних раритетів, однак після смерті перекладача його сестра спалила її, бо їй здавалося, що ці вислови, серед яких було чимало лайливих й непристойних, викличуть роздратування "учених мужів".
2002 року стараннями співробітників Інституту мовознавства ім. Потебні було видано словник-довідник "Фразеологія перекладів Миколи Лукаша", який бодай частково відтворює Лукашеве мовне багатство. А нещодавно у видавництві Києво-Могилянської академії з’явився упорядкований Леонідом Череватенком ошатний том спогадів під назвою "Наш Лукаш" (кн. 1). Цей мозаїчний портрет великого майстра, витворений спільними зусиллями (про Лукаша тут згадують 137 авторів), є розкішним подарунком усім, хто прагне наблизитися до розгадки Лукашевого генія. Сам же він з цього приводу іронічно писав: "У вас якийсь паскудний звих, Що голову морочите: Я пам’ятник собі воздвиг! А ви собі – як хочете".
Петро РИХЛО
