Найбільшим професійним щастям для критика було б виведення своєрідного закону збереження мистецтва. Чому одні автори, про яких нерідко за життя ніхто чути не хотів, раптом перетворюються у свідомості нащадків на зразкових виразників епохи, а інші, які нерідко за життя вважалися зразковими, згодом топляться у річці забуття? Як наразі, єдина закономірність, яку вдалося встановити у цій заплутаній справі, – це відсутність закономірності.
Змучений злиднями, хворобами і нерозумінням, Поль Верлен у 80-х роках ХІХ століття написав цикл статей під загальною назвою "Прокляті поети". Цим епітетом він охарактеризував своїх сучасників-символістів, які не хотіли або не могли вписатися в тодішні смаки французької публіки, а також у тодішні норми французького життя. Тим часом Верлен – віддаймо йому належне – не сумнівався в геніальності своїх невизнаних "побратимів по перу". Сьогодні його думка стала істиною на рівні шкільного підручника: Бодлер, Малларме, сам Верлен – це і є пік французької лірики за всю історію її існування. А ще – Артюр Рембо. Тобто не ще, а передусім Артюр Рембо – геній над геніями і проклятий над проклятими, 155 років від дня народження якого "шанувальники поезії" могли відзначити 20 жовтня.
І знову: чому? Чому Бог (чи хто там цим завідує) обрав для поетичного перевороту якийсь дрібно-міщанський Шарлевіль – за словами самого Рембо, "найбільш ідіотське з усіх провінційних міст"? Якщо вірити джерелам, мати поета була досить тупою і педантичною істотою з небідної селянської родини. Своєю чергою батько-офіцер, наплодивши чотирьох дітей, просто втік від сім’ї, внаслідок чого вроджена скупість матері перетворилася на зовсім уже плюшкінську манію ощадності. Можна припустити, що атмосфера, в якій зростав хлопчик, не надто сприяла розвиткові поетичного таланту. А однак він розвинувся, причому – в неправдоподібно стрімкому темпі.
Оминаючи написані латинською мовою дитячі вірші (від яких захоплено мліли шкільні вчителі Артюра), дослідники зазвичай говорять про три періоди творчості Рембо: становлення (з переважанням сатиричного натуралізму) – розквіт (зокрема символістські шедеври "П’яний корабель" і "Голосівки") – декаданс (вірші у прозі "Осяяння"). Загалом у такому поділі не було б нічого дивного. Чимало поетів, яким судилося відносно довге творче життя, рухаються за подібною схемою: сходження – вершина – занепад. Ось лише у випадку Рембо вся ця "еволюція" тривала чотири роки (1869 -1873) і завершилася "мемуарною" книжечкою "Сезон у пеклі". На момент її видання поетові заледве виповнилося дев’ятнадцять. Більше до самої смерті у листопаді 1891-го він не написав жодного літературного рядка.
У такому контексті вельми комічно звучить вираз "ранні вірші Рембо", але хай буде: вже ранні вірші Рембо шокують читача як з погляду змісту, так і з погляду форми. Формально вони від самого початку є досконалими, і власне в цьому полягає їхня найбільша загадка. Гротескну химерність образів, каскади метафор, пронизану несамовитою енергією тілесність вірша – усе це ще якось можна пояснити "особливостями художньої уяви". Але чим у такому віці пояснити абсолютну ремісничу вправність? Вправність, на досягнення якої далеко не бездарні поети іноді витрачають десятиліття наполегливої праці.
Не менше, як сказано, вражає і зміст. Ні на небі, ні на землі для цього – за визначенням Верлена – "розгніваного дітвака" немає нічого святого. Вічний символ краси Венера перетворюється у Рембо на підтоптану повію з дурною головою, складками жиру й "гидотно гарним задом"; вічні сидні-чиновники – на потвор, що вступають у статеві контакти зі своїми стільцями; перше причастя – на істерію; а вечірня молитва після десятка кухлів пива увінчується – замість "амінь" – пусканням "струмини на задоволення куща геліотропів".
Завиграшки вичерпавши "звичайні" можливості поезії, Рембо у травні 1871 року проголошує чи не єдину свою теоретично сформульовану концепцію поета-ясновидця. Щоб бути поетом, вважає він, замало писати хоч би й найкращі вірші. Віднині поезія має не наслідувати життя, а передбачати його, йти попереду нього: хай воно тепер саме наслідує її. Але для цього поет мусить позбутися всього, що йому заважає, навіть самого себе як людини – і стати пророком: "Придатні будь-які форми любові, страждання, безуму. Він сам шукає, сам виснажує себе всілякими отрутами, аби мати лише квінтесенцію. Невимовна мука, коли йому потрібна вся віра, вся надлюдська сила, тоді він стає найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим серед усіх – і Найученішим! Бо він досяг невідомого". Тоді ж Рембо пише і найвідоміший свій твір – міні-поему "П’яний корабель", де символічно змальовує віддане на ласку стихії власне життя.
Далі будуть трагікомічні пригоди, алкогольно-наркотичні і любовні експерименти з відірваним від дружини Верленом, бійки і поранення, цикл "Останні вірші" – і вісімнадцять років мовчазного валандання світами. Чому він перестав писати? Як такий геній смів перестати писати? Гадаю, відповідь на це запитання прихована якраз у його надмірній геніальності. Досить швидко йому довелося усвідомити, що людство зовсім не збирається змінюватися під впливом його віршів, бо людству у принципі всі його вірші разом узяті глибоко до того місця, яке він не раз так натхненно змальовував. Повертатися ж до такої дитячої забавки, як "просто поезія", максималіст Рембо дозволити собі не міг.
Олександр БОЙЧЕНКО
