На Шевченківську премію 2014 року серед інших претендентів – двоє чернівчан: поетеса Тамара Севернюк та художник Анатолій Федірко.
З претендентами на високу мистецьку нагороду ми поговорили про їхні творчі плани та те, як оцінюють свої мистецькі здобутки.
Тамара Севернюк –
за серію книг
Тамару Севернюк висунуто на здобуття премії за книги "Музика чорної вишні", "Крізь дим осеневих згорань", "В цупких обіймах німоти", які писала протягом п’яти років. Про те, що потрапила в списки претендентів на Національну премію імені Т. Шевченка, сказала: "Це зарано говорити".
– Щаслива, що потрапила в ці списки, тому що для мене це такий доторк шевченківський... зворушливий. І врешті-решт я пропрацювала стільки років на журналістській і творчій ниві. Мені приємно, що оцінені були мої книжки, що я потрапила до числа 17 претендентів. Для мене це була несподіванка, – розповіла поетеса кореспондентові "МБ". – Про списки не знала. Зателефонували з телебачення, і я подивилася списки в Інтернеті. Тішуся, що Федірко також туди потрапив. Ми знайомі вже багато років і дуже добре ставимося одне до одного. Я його шаную, тому що він такий екстравагантний, такий не схожий ні на кого і робить тихенько свою справу. Так, як і я… Сиджу ось тут на пеньочку в хаті і дивлюся, як повз мене проходить історія.
Тамара Севернюк у бесіді про те, чим живе зараз, повідомила, що пише книгу. Проте розповідати про неї відмовилася, пояснивши, що роботу ще не закінчено. Та на прохання кореспондента "МБ" все-таки погодилася розповісти.
– Я зараз готую книжку про знакову фігуру в Чернівцях – колишнього викладача латини в університеті Зіновію Пенюк. Моя названа духовна мама, яка забрала мене з третього курсу з гуртожитку до себе додому. Я в той час важко хворіла, лежала в лікарнях. Вона була куратором, приходила до своєї групи в гуртожиток і бачила, що усі йдуть на тусовки, на танці, а я лежу, набираюся сили, щоби піти на лекцію. Одного дня приходжу, а в мене біля ліжка – килимок. Вона принесла і поклала. Я за першу стипендію придбала дерев’яну етажерку, де складала книжки, які купувала. Кілька разів дивлюся – з’явилися новенькі книжки з мистецтва. Для мене була несподіванкою її пропозиція. Вона запропонувала переїхати до неї.
Зіновія Флоріанівна приїхала і забрала мене з лікарні до себе додому. Вона жила зі старенькою мамою і стареньким татом. Вона втратила під час війни людину, яка була їй дорога. Ставилася до мене, як до своєї доньки. І я прожила у них, на вулиці Харківській, 20, десять років.
Я працювала у "МБ" з першого дня. Коли отримала квартиру, з одного боку, зраділа, а з іншого – мене охопила печаль, тому що ми розставалися. Ми вже звикли, що були однією сім’єю, однією родиною.
Зіновія Пенюк – людина, яка відкрила мені великий світ румунської літератури. Потім була моя перша програма на телебаченні про велике, трагічне кохання Емінеску і Вероніки Мікле.
Зіновія Пенюк першою на українську мову переклала Кайндля. Вона перекладала з румунської, німецької, італійської, французької, польської. Перекладала дитячу літературу. Ці книжечки у мене всі є, вони вже старенькі. Про них зараз вже ніхто не згадує, про неї теж. Знала дев’ять мов, через її руки пройшли десятки дисертацій в університеті.
Зіновія Пенюк пішла з життя у 2002 році. Її родичі у 1940 році виїхали в Німеччину. Вона нікуди не поїхала, залишилася з батьками. У 1940 році можна було займати фешенебельні квартири у Чернівцях, тому що вони пустували. Батько сказав: "Ні". Він переобладнав стайню на маленьку хатку.
Цього року Зіновії Пенюк мало би бути 90 років. Директор муніципальної бібліотеки Леся Щербанюк запропонувала зробити хоча би маленьку брошурку пам’яті Зіновії Флоріанівни. Я сказала: "Так, давайте". Я почала робити брошурку, і вийшло так, що книжка розширилася, і це вже буде не просто брошурка. Я попросила Марію Никирсу допомогти мені, вона погодилася, під двома прізвищами і видамо книжку.
У книзі багато імен, багато людей, багато цікавих фактів із життя Буковини. Над цим я зараз працюю.
Анатолій Федірко –
за арт-проект
Художника Анатолія Федірка номінували на здобуття Шевченківської премії у номінації "Образотворче мистецтво" за арт-проект "Супрематична Україна". За його словами, на Шевченківську премію арт-проект "Супрематична Україна" висунула Національна спілка художників України.
Митець розповідає, що дізнався про це випадково два тижні тому, коли його викликали підписувати офіційні папери. Нині він готується до виставки-презентації для членів комісії.
– Арт-проект складається з 18 об’єктів, – розповідає Анатолій Федірко. – Деякі з них було представлено і в Чернівцях: пам’ятник Малевичу, пам’ятник невідомому депутату. Один із моїх знакових експонатів – картина Тараса Шевченка. Вона авангардна, це не розфарбовані фотопортрети, до яких звикли. Проект презентував у травні у Києві на свій ювілей.
У мене лише один конкурент – Володимир Кабаченко з Одеси з серією живописних творів "Степові caprichos". Це досить смішне свято кольорів. А Україна – країна авангардна, бо більшість авангардистів зі світовим ім’ям – з України. Окрім того, у мене три міжнародні премії за різні проекти. А в конкурента лише посада голови Спілки художників.
Лауретати Шевченківської премії стануть відомими у березні. Про свою перемогу Анатолій Федірко не загадує, жартує: "Якщо виграю, куплю костюм "с отлівом" і в Ялту".
Юлія Боднарюк
