22 серпня п’ять років тому не стало видатного письменника і журналіста Василя Кожелянка. Племінниця Ірина Симанчук, яка була йому немов донька, ділиться спогадами.

"Дядько просто був особливим. Якщо говорити на сучасному сленгу, він був маргіналом. Абсолютно з іншим світоглядом. Але з людьми у селі говорив про яблуні, дрова, господарства. І звичайні люди не підозрювали про цілий Всесвіт у його голові".

"Чим більше я пізнаю політиків, тим більше люблю собак..."

Розмовляємо з Іриною у книгарні "Букініст". Поруч із нею до книг прикріплений портрет Василя Кожелянка, під портретом – цитата: "Чим більше я пізнаю політиків, тим більше люблю собак..." Дівчина довго збирається із думками, але все одно слова даються їй важко.

– Згадується про цю дату завжди раптово, уривком... Тепер багато розмов, телефонних дзвінків – люди співчувають. А я не можу пояснити, яка це втрата для нашої сім’ї, – говорить Ірина. – Він був молодим... Та й для мене він був не письменником, а рідною-рідною людиною, яку я любила, на яку могла ображатися, сміятися з нею, сподіватися. Ось прокидаюся вранці і заглядаю на його подвір’я по сусідству з моїм. Воно стало чужим тепер – його будинок продали. Болить... Тоді я заплющую очі – й бачу дядька простим біля яблуньок, у кирзових чоботях. Він страшенно не любив пафосу.

"Завжди біля нього літрами стояв міцний чай"

Про дядька дівчина завжди згадує насамперед як про звичайну людину.

– Його не особливо знали у селі як письменника, хіба що як журналіста "Молодого буковинця", – пояснює Ірина. – Зате усі його знали як добродушну людину. Я любила спостерігати за цим парадоксом: люди тягнулися до дядька, але не розуміли, який він грандіозний для нашого села. Лише минулого року, коли його книгу "Діти застою" визнали книгою року, коли про це прогриміли усі телеканали та газети, тільки тоді село прокинулося! Мене просто розривали односельчани: шукали по телефону, в Інтернеті, просили продати книгу. Тільки тоді люди почали розуміти дядькову грандіозність. А до цього? Ні...
Ірина каже, що можна багато говорити про дядька, у всіх будуть свої спогади, але затишно йому було тільки вдома.

– На своїй канапі, сидячи за комп’ютером, за розгорнутою газетою чи біля телевізора... Так йому було затишно, – каже племінниця письменника. – І завжди біля нього літрами стояв міцний чай. Ніколи не було йому добре, окрім цих моментів. Особливо коли поряд був його собака. А сьогодні... Серце стискається, коли цей вірний старенький собака час від часу сумний повертається до будинку свого найкращого у світі господаря. Але господаря більше немає. І так уже п’ять років... 
Валерія Чорней

З ДОСЬЄ "МБ"
Василь Кожелянко (1957-2008).
Поет, прозаїк, журналіст. Жив у селі Кам’яна Сторожинецького району.
Автор збірок поезій "Терновий іней" (1994, премія "Гранослов-92"), "Білий і рудий" (1994), "Семибарвний кінь" (1995), "Як вчив Кожелянко-цзи" (2000), прозових книжок "Дефіляда у Москві" (1997, премія "Сучасності"), "Конотоп" (1998), "Людинець пана Бога" (1999), "ЛЖЕNostradamus" (1999), "Срібний павук" (2003), "Третє поле" (2006), "Дефіляда" (2007), "Логіка речей" (2007), "Чужий" (2008), "Ефіопська Січ".
Критики визначають напрям прози Кожелянка як альтернативна історія, політичне фентезі.
Його романи стали однією з перших вдалих спроб створити українське фентезі з присмаком "віртуального реваншу" за поразки українства у реальності.
У своєму романі "Тероріум" Василь Кожелянко за три з половиною роки до відомих подій кінця 2004 року в Україні передбачив і півмільйонні мітинги, і "Велику листопадову націонал-демократичну революцію", і вигнання з Банкової старої влади, і навіть деякі контраверсійні процеси пореволюційного буття у верхівці влади.