Українців у Європі люблять за працелюбність та як дешеву робочу силу. І хоч емігранти часто працюють за кордоном нелегально та без належного соціального забезпечення, освоїтися українцям навіть у "глухих" селах Європи неважко.

З якими проблемами найчастіше стикаються українці в Євросоюзі? Ми запитали у вихідців з України, які вже давно живуть у Євросоюзі.

Нині в Бельгії
є чимало людей із Буковини

Українські емігранти в Бельгії найчастіше працюють у галузі будівництва. Вихідці з України кажуть: наших там люблять, бо до праці готові завжди.



– У Бельгії дуже багато роботи в будівельному секторі: Європа старенька, є чимало старих будинків, які постійно потрібно переобладнувати, ремонтувати, – каже журналісту "МБ" власкор радіо "Свобода" у Бельгії Віталій Єреміца. – Однак досить часто нашим хлопцям доводиться працювати тут за півціни, бо тут чимало нелегалів.

Нині в Європі немає великого полювання на емігрантів – своїх європейців нікуди прилаштувати. А тут ще й румуни, болгари… Влада намагається нині все це чітко регламентувати.

Роботодавцям, які хочуть вижити в цих умовах кризи, вигідно брати наших хлопців, бо їм платити багато не потрібно. Українців не потрібно декларувати. Хоча роботодавцям за це загрожує досить серйозний штраф і може навіть бути оголошене банкрутство фірми. Знаю, що нині в Бельгії є чимало людей із Буковини, які місяцями сидять без роботи. Чекають, щоб їх запросили на якусь "підсобку".

Українці в Бельгії абсолютно не захищені. Якщо в когось на підприємстві впіймають нелегала, то, звісно, такому українцеві нічого не буде. Зате винен буде роботодавець – такі закони. Люди захищені європейськими законами, але українці не мають якогось регламентованого захисту. Тобто якщо ти не хворієш і не маєш якихось виробничих травм, то ти працюватимеш. А якщо в тебе зуб заболів – то вже проблема, бо не зможеш піти до лікаря. Медицина для емігранта, та ще й нелегала, дуже дорога.
За однакову роботу наші мають удвічі менше, ніж європейці
Віталій Єреміца десять років тому переїхав із Чернівців до бельгійського міста Льєж.

– Була стабільна робота в Чернівцях, але я завжди хотів більшого. Звісно, в Україні скрізь сутужно із грошима, – каже Віталій. – Я поїхав до Бельгії із чіткими намірами працювати журналістом у європейському виданні. Спочатку дописував до російськомовних емігрантських газет. Згодом працював на металургійному підприємстві. А п’ять років тому потрапив на радіо "Свобода", де працюю й нині. Однак мій випадок – не характерний. Бо більшість моїх університетських друзів, які свого часу виїхали за кордон, не працюють за фахом. Українцям неважко адаптуватися до нової країни, бо вони дуже талановиті й не бояться братися до праці. Наприклад, мій товариш закінчив філфак із відзнакою, а нині працює в німецькому містечку водієм рейсового автобуса.

Українці в Бельгії мають репутацію тихеньких, непомітних, негаласливих трудяг. Наші хлопці особливо не нарікають ні на що. Таку репутацію українці отримали дуже давно.

Звичайно, будь-яку людину, яка приїхала з-за кордону, сприймають з обережністю. По-перше, через те, що це невідомі люди. А по-друге, через те, що вони займають робочі місця когось з європейців. Хоча чимало європейців живе на соціальних допомогах і не піде працювати будь-де. А українець піде працювати куди-небудь із превеликим задоволенням. Чимало людей тут уже "вкорінилося". У мене є такий знайомий із Тисівців Сторожинецького району. Має гарну зарплату, бо він майстер "на всі руки": може полагодити трактор, покопатися на городі й навіть посидіти з дитиною ввечері, коли патрон піде із дружиною до ресторану. Водночас наші люди часто тут мають образу, бо за однакову роботу вони отримують удвічі меншу зарплату, ніж європейці.

Українка в Iталії створює картини – розписи на шовку

Не заробітчанство, а кохання привело колишню львів’янку Лесю ОЛЕНДІЙ до Італії. 2011 року тодішня журналістка львівської газети переїхала до містечка поблизу Мілана. Там вийшла заміж за італійця. Нині вона пише книги й приїжджає до України презентувати їх.

– Мені важко було адаптуватися до нового місця проживання, – каже жінка. – Можете зрозуміти, як це – прожити понад 20 років у місті-мільйоннику, де життя кипить культурними й мистецькими подіями, а потім переїхати в маленьке містечко, у якому проживає 15 тисяч людей. Там є гарне озеро Лаго-Маджоре, яке розтягнуте на два регіони Італії та шматок Швейцарії. Мабуть, саме прогулянки поблизу нього мені допомогли адаптуватися в Італії.

Як правило, українські емігранти тут прибирають будинки, доглядають за бабусями. Хоча є чимало інтелектуалів. Нещодавно я познайомилась з жінкою, яка родом із Тернополя, але мешкала на Черкащині. Вона в Італії проживає вже 12 років. Починала, як і всі: доглядала за старенькими, важко працювала. Але її хист до мистецтва через кілька років дався взнаки: нині вона створює картини в техніці "батік" – розпис на шовку. В Італії вже мала кілька виставок. Добре вивчила італійську…

Але не все так добре в Італії, як здається українцям здалеку. Законом не захищені навіть самі італійці. Я бачу це зсередини. Італійське життя – не зовсім таке, яким нам його описують. Існують закони мафіозних кланів. Скажімо, у Неаполі небезпечно пройтися із сумкою на плечі центром міста. Можна залишитися без неї. Насправді й самі італійці не захищені, тому говорити про якусь захищеність українців теж недоречно.

Матеріал підготували за сприяння проекту "Українські студії європейської журналістики" за підтримки МФ "Відродження"
Микола КОБИЛЮК

Цифри

1,3 тисячі євро – сума витрат громадянина України на рік.

13 тисяч євро – сума витрат європейця на рік (за результатами дослідження міжнародної компанії Gfk).