Оксана Савчук,
заслужена артистка України (дует "Писанка"):
– Яким ви пам’ятаєте 24 серпня 1991 року?
– Це був для нас дуже знаменний день. 24 серпня 1991 року ми були на гастролях в Америці. Коли почули про цю подію за межами України, емоції щастя помножились удесятеро. Ми захотіли відразу відлетіти до України. Це і зробили. Це була надзвичайно важлива подія для нас, бо на неї чекали все життя мільйони людей. Крім того, "Писанка" і незалежність України – фактично ровесники. 24 серпня вважаємо родинним святом. А ще – це дух нації. Бо цього дня розквітла душа українська. Ми бачили на вулицях Чернівців усміхнених людей. Ми бачили особливі порухи їхніх душ. Це було на правду пробудження душі української. Мені нині цього не вистачає.
– Що нині хотіли б змінити в Україні?
– Я прошу в Бога духовного єднання українців. Потрібно, щоб усі цього просили. Потрібно не нарікати, а працювати і любити свою державу, як рідну маму.
На жаль, ми нині чуємо дуже багато нарікань на рідну державу. А воно так не повинно бути. Якщо ти хочеш щось змінити у ній, то почни із самого себе. Це перший крок для того, щоб твоїй державі було краще.
Я чомусь впевнена, що спільна молитва українців – це надзвичайно велика сила. Без війни, без крові. Гадаю, українці сильні у молитві та пісні. Можливо, кажу сентиментально, але у це свято вірю. Якщо згадати тих людей, які у Сибіру боролися за незалежність, вони саме цим і єднались. Вони переборювали хвороби, нестатки і зберігали свої душі. Погляньте нині на цих людей, як вони живуть: пройшовши такі катування, бойовий дух цих 90-річних людей і досі живий.
Олександр Бойченко,
літературний критик, публіцист:
– Яким ви пам’ятаєте 24 серпня 1991 року?
– День той пам’ятаю дуже добре. Точніше, не день, а цілий тиждень. Як студент на канікулах я був у бабусі в селі. 19 серпня мене розбудив сусід-однокласник: "Прокидайся, гекачепе, всім хана!" То я зібрався і поїхав до Чернівців до друзів. Але у Чернівцях особливої "хани" не зауважив, хіба що горілка на тодішньому базарі біля філармонії подорожчала. А далі – відомо: до Москви з Криму повернувся Горбачов, путчистів заарештували, якийсь там застрелився. Ну і наші суперхоробрі драчі з кравчуками після кількох днів хохляцького очікування, хто переможе в Москві, рішуче взяли курс на незалежність. Одне слово, як виборювали, так тепер і маємо. Бо попри те, що багато поколінь героїв справді боролися за незалежну Україну, цю нашу нинішню "незалежність" нам фактично подарував Єльцин.
– Що нині хотіли б змінити в Україні?
– Оце днями прочитав спогади Тані Малярчук, як вона колись робила журналістський матеріал: їздила різними регіонами і запитувала у випадкових перехожих, чи такої України вони хотіли. І, здається, ніхто не відповів ствердно. Як сказав би Ющенко, унікальна країна. Це ж треба таке було збудувати, щоб абсолютно нікому не подобалося, навіть тим, хто безпосередньо будував. Україномовні обурюються засиллям російської мови, російськомовні – українізацією, західняки не пускають східняків до Росії, східняки західняків – до Європи, журналісти нарікають на цензуру, бізнесмени – на податки і хабарі, старші люди – на малі пенсії, молодь – на відсутність перспектив і так до безкінечності. Висновок один: або цю країну треба кардинально змінювати, або змінювати її на якусь менш ідіотичну.
Павло Дворський,
народний артист України:
– Яким ви пам’ятаєте 24 серпня 1991 року?
– 24 серпня 1991 року ми цілою родиною зібралися в рідних Ленківцях на Кельменеччині. Наші батьки і всі родичі відпочивали в родинному гнізді. Коли дізналися про цю велику подію, на яку чекали стільки років мільйони українців, усі, звичайно, плакали від щастя. Коли ми повернулися із села до Чернівців, нам телефонували друзі з Канади та багатьох куточків України. Вони вітали нас, а ми – їх.
Це свято вистраждане. Якщо цю дату гідно не можуть оцінити нині, гадаю, колись наші нащадки це точно зроблять.
Гадаю, цього року ми теж зберемося всією родиною. Обов’язково пом’янемо всіх тих, хто боровся за цю незалежність. І, звісно, піднімемо келих за тих, хто творить і будує нашу державу в нелегких умовах.
– Що нині хотіли б змінити в Україні?
– На жаль, на нашу мову і пісню наступають уже багато років. Хочу, щоб в Україні було якомога більше людей, які щиро вболівають за її долю. Без пісні та мови будь-яка нація стає просто населенням. Хочу, щоб вся Україна стала єдиною, щоб не було жодних розколів через мову. Бо у світі люблять нашу пісню. Ще хочу, щоб після цих виборів до парламенту потрапили гідні люди, які підтримували б українську мову, і щоб ми не принижувалися, щоб на нас не дивилися, як на низькосортну країну.
Олег Панчук,
професор ЧНУ,
доктор хімічних наук:
– Яким ви пам’ятаєте 24 серпня 1991 року?
– Добре пам’ятаю цей день. То була субота. Я тоді працював деканом хімічного факультету. У мене була термінова робота. Ми організували на Соборній площі мітинг для ознаменування цієї події. На жаль, завчасно не встигли людей попередити про це, тож на площі зібралося небагато люду. Однак мітинг все-таки ми провели. У чернівчан були дуже жваві настрої. Ми зрозуміли, що систему зламати не так легко, але це все-таки вдалося зробити! Та, як виявилося, комуністична система залишила в суспільстві багато старих коренів, уявлень, стандартів та ідей, які стали перешкодою для досягнення справжньої незалежності України.
– Що нині хотіли б змінити в Україні?
– Нам потрібно змінити своє ставлення до влади. Люди повинні бути вимогливішими, а не "послушними". На жаль, люди не хочуть відстоювати свої права. Майдан 2004 року – то був такий спалах, який затягнув до себе молоду, патріотично налаштовану частину суспільства. Те, що Помаранчева революція в Україні відбулася, є ознакою того, що українці вміють і можуть стати на захист своїх прав при владі, яка звикла тільки керувати, а не відповідати перед народом, який її обирає.
Думаю, чи доживу до наступного Дня Незалежності. Покладаю певні надії на ці вибори. Подивлюся, як люди відреагують на фальшування. Знаю, що маніпуляції з "тушками" обов’язково будуть.
