«Вірю, що син оберігає мене з небес»: неймовірна історія волонтерки Ірини з Херсона

На подвір’ї мешканки Херсона Ірина ПАРАСЬКО-ЛИТВИНОВОЇ завжди людно. Херсонці радісно зустрічають нас – чернівецьких волонтерів. Під навісом за столиком сидить жінка в інвалідному візку. Усміхається.

Про це йдеться у публікації "МБ".



Ірина створила вдома волонтерський штаб "Іринина родина". До неї приходять сусіди, обідають, отримують продукти. Дітлахи кличуть її бабусею Ірою.

Життя жінки нелегке, навіть трагічне. Та вона не здалася. Пережила смерті двох синів, а тепер ще й війну та окупацію міста.

Ірина пропонує мені каву. Заварює та примовляє: "Ви ще такої не пили, вона особлива". Розпитую її про життя.

– Ой доню, не питай… У мене було два сини, два моїх соколи, моя гордість, опора та підтримка. Були... Старший помер багато років тому. Залишився молодший. Коли росіяни взяли в окупацію Херсон, вони з дружиною виїхали до Одеси. Його дружина потрапила там до лікарні, а я залишилася в окупації… Серце мого синочка не витримало. Помер. Після цього я два місяці не виходила з будинку. Та й ходити я не можу, бо маю цукровий діабет, а через нього і проблеми з ногами. До мене приходили, приносили допомогу, фотографувалися та йшли. Мене це ще більше пригнітило, – розповідає Ірина, знімаючи окуляри та витираючи сльози.


– Та 11 листопада 2022 року прийшли ЗСУ. Окупація Херсона закінчилася. Тоді ми зідзвонилися з друзями мого покійного сина Сергія. Вони розповіли, що кремували його тіло. Прах залишився в них, тому хлопці пообіцяли передати мені мого синочка у рідний Херсон. Обіцянки дотримали. Я ж не поховала синів прах, а поклала урну у вітальні на поличці. Там є лампадки, квіти. Щодня говорю із сином. Під час сильних обстрілів прошу: "Сергійку, вбережи мене". І над моїм будинком ніби купол утворюється, ще не було жодного прильоту. Хоча на нашій вулиці маже всі будинки обстріляні. Я вірю, що це Сергій з небес оберігає мене.

"Іринина родина" – це не зареєстрована волонтерська організація, а ціла сім’я.

– Ми тут усі собі рідні. Ділимося шматком хліба, допомогою, яка надходить. Люди не дають мені опустити руки. Дітки кличуть мене бабусею, і мені стає тепло на душі, – розповідає жінка.

Жінка витирає сльози, робить ковток води й починає роздавати продуктові набори херсонцям…

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram