Фото molbuk.ua
"Скільки часу я мріяв, щоби побачити таке! – із захватом вигукує хлопець, дивлячись на вечірнє буковинське небо, всіяне яскравими зірками. – Бо там нас якщо й виводили на вулицю, то наказували дивитися тільки вниз, схиливши голову. Ослухався – удар".
Окупанти запарювали "мівіну" в унітазі
Василю ДАВИДЯНУ 24 роки. Із них понад три роки він провів у російському полоні.
"Три роки, два місяці і десять днів", – уточнює хлопець. Він може назвати навіть кількість хвилин, адже кожна з них була пекельною...
Василь родом із села Панка Сторожинецької громади. Виховувала його бабуся. Пішов на контрактну службу в ЗСУ в 2020 році. Долучитися до війська вирішив за прикладом дядька і двоюрідного брата, які також тоді служили. Долучився до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Коли почалася велика війна, підрозділ перекинули під Мелітополь. Там Фенікс (позивний Василя) потрапив у полон. Відтоді зв’язок із ним обірвався на довгих три роки...
Про пережите захисник розповів кореспондентці molbuk.ua
"Нас накрив артвогонь. Спочатку нам казали дочекатися наших танків, а потім дали команду відступати. Я її не розчув. Моїм завданням було затримати колону. Вистріляв усі боєприпаси і навіть знищив кількох кацапів. Та далі оборонятися було нічим. Мене і водія-механіка Юрка взяли в полон вузькоокі – чи то буряти, чи то якути. Із нас зняли бронежилети. Я мав хорошу аптечку, сам купив за 20 тисяч гривень. То ці почали виривати її одне в одного, кричати, битися. Ми з Юрком лише стояли і дивилися на це все", – згадує Фенікс, сміючись.
Та ще більше наших воїнів вразило, як загарбники у своєму таборі запарювали "мівіну" ... в унітазі.
"Він старий, іржавий. Ми не витримали, почали сміятися. Вузькоокі недобре глипнули на нас: "Чо ржотє?" На гамір увійшов "вагнерівець". Побачив, як ті їдять "мівіну", і зрозумів причину нашого сміху. Сказав: "Всєго хорошего". І пішов геть.
Ба більше, окупанти в Мелітополі встановили намети в помешканнях, які їм виділили. Там жили, їли, а потребу справляли позаду наметів у кімнатах", – з огидою розповідає Василь.
"Били по всьому тілу"
У березні полонених перекинули в колонію №120 в Оленівці, де пізніше влітку росіяни влаштували вибух у бараці з азовцями. Далі – колонія в Таганрозі Ростовської області, опісля – Можайськ, Борисоглєбськ Воронезької області.
Яких лише катувань зазнав наш захисник!
"Нікому не бажаю того, що я пережив. Навіть кацапам, якими б вони не були, – тяжко зітхає. – Мені роздробили суглоб, хотіли відрізати руку, щоби більше не міг стріляти. Проламали кілька ребер. Шокером били в пах. Це так "стерилізували" наших військових, особливо молодих, щоби не могли мати дітей. Я дуже за це хвилювався. Тож відразу в Україні здав аналізи. Коли з’ясувалося, що все гаразд, був неймовірно щасливий!
Також мені перебили язик, я довго не міг розмовляти. Як дитина, вчився заново говорити. Били в кадик, випалювали шокером татуювання з птахом фенікса. По нас відпрацьовували удари, як у боях без правил. Лупили по голові трубами, кастетами із металічними пластинами, ногами. У мене через це черепно-мозкова амнезія. Я забув більшість свого життя, пам’ятаю лише фрагменти.
По всьому тілу в мене шрами. Щоб їх не було видно, наношу татуювання. Багато їх потрібно, щоби приховати рубці... Нас постійно називали фашистами, та насправді самі росіяни гірші від фашистів".
Фото molbuk.ua
У полоні схуд майже на 50 кілограмів
Окупанти насолоджувалися знущаннями над полоненими.
"Часто вони наказували під час катувань: "Крічі громчє, с*ка, штоби ми слишалі". І я таки кричав, але не лише тому, що скомандували, а справді було дуже боляче. Вибачте, шокером по яйцях отримувати – це на стіни лізеш від болю, сльози бризкають з очей. Постійно чіплялися: "Чого руки не за спиною, чому стоїш криво, а не по стійці струнко?" – зауважує хлопець.
Годували полонених дуже погано і рідко. По чотири дні могли не давати їжі.
"Наш раціон складався із зіпсованої рідкої каші. Хліб був глевким, із запахом. Та з часом навіть ця їжа вже видавалася смачною, настільки нас заморили голодом. До полону я важив 96 кілограмів, повернувся – 47. Не забуду, як вперше після звільнення нам в Україні дали курячий суп. Такий смачний, наваристий! Я й забув, що їжа може бути настільки смачною! Просто їв і плакав!" – зізнається захисник.
Усі три роки Василь не мав жодного зв’язку із зовнішнім світом. Йому не дозволяли користуватися ґаджетами, писати листи рідним. А ще постійно втовкмачували, що України вже нема, всі військові ЗСУ загинули, а Росія вже воює з Європою.
"Я хотів залишитися собою і не з’їхати з глузду. Тому постійно шукав собі якесь заняття. Рахував, скільки пробув у полоні днів, місяців, годин, тижнів, хвилин і навіть секунд. Перелічив усю плитку біля раковини в туалеті, навіть скільки якої по кольору. Згадував переглянуті колись фільми. Мріяв про майбутнє. Намагався відволіктися будь-чим, головне, щоби забути, де я. Хоча б на той час, поки ніхто не зайшов у камеру і не почав знову бити", – каже.
"Тепер дуже неприємно чути російську"
Василя звільнили шостого травня 2025 року. Разом із Василем визволили ще двох 24-річних буковинців – Артура Радомського із села Стрілецький Кут та Дениса Шептуна із Великого Кучурова. Вони перебували в полоні із осені 2024 року. Фенікс відмучився найдовше – із березня 2022-го...
"Ми до кінця не вірили, що нас нарешті звільнили. Нас повезли в Москву, звідти – в аеропорт у Гомелі (Білорусь). Далі автобусами на Чернігів. Ми все виглядали: де наші? Коли побачили, радості не було меж. Нас таки обмінюють! Я вхопив наш прапор і радісно загукав. Мене спочатку не впізнали, настільки був худий", – згадує.
Фото: Чернівецька ОВА
На прощання мучителі давали "настанови" нашим воїнам.
"Нам погрожували, мовляв, ви ж розумієте, якщо щось погане будете розповідати про полон, то вашим "пабратімам" тут буде "нє очєнь харашо". Утім, на це немає сенсу зважати, бо ставлення до наших захисників і так гірше нікуди", – каже Василь.
Попри всі намагання, росіянам не вдалося знищити в буковинцеві любов до України.
"Пережите додало мені ще більше люті до окупантів. Тепер дуже не люблю російську мову. Нас там змушували нею розмовляти. Мені було дуже важко, я взагалі не знав нічого російською. Але через рік побоїв довелося вивчити. Тому зараз, коли чую мову окупанта, у мені спрацьовує агресія, дуже неприємно її чути", – зізнається.
У планах Фенікса – завершити реабілітацію і вступити до Львівського коледжу культури і мистецтв на ювелірну справу, яка йому подобалася ще з дитячих років, відкрити власну ювелірну майстерню. Одружитися і створити велику дружну родину.
"Все, що не робиться, – на краще. Я вже чорну смугу пережив, отже, попереду, – тільки біла", – вірить Василь Давидян.
Фото molbuk.ua
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
