Як це починати життя спочатку, виїхавши з міста, у якому прожили понад сорок років?
Сім’ї з Бахмута, Запоріжжя та Миколаєва поділилася своєю історією з "МБ".
Зінаїда та Валерій Вороненки – з Бахмута. Жінці 67 років. Чоловік на три роки старший. Подружжя разом уже 40 років. Валерій працював інженером на заводі, а Зінаїда – в аптекоуправлінні. Зараз обоє – пенсіонери.
Були впевнені, що це ненадовго
У Бахмуті пані Зінаїда прожила 44 роки.
"Наше місто було дуже красивим: дуже багато зелені та акартні тротуари. У центрі – кольоровий фонтан, який усі любили, адже увечері він ніби розцвітав. Зараз Бахмут згадую з великим болем і жалем. Лякає те, що, найімовірніше, міста вже не буде", – розповідає вона.
Початок війни пані Зінаїда згадує зі сльозами на очах:
"Вранці 24 лютого мені зателефонувала донька й сказала: "Війна почалася". Звичайно, я не одразу повірила… Потім з новин дізналися, що обстрілюють столицю. Тоді паніка охопила нас усіх, адже ми просто не розуміли, що робити. Сиділи без світла, навіть телевізор не вмикали. Тоді віднесли ліжко та стілець до підвалу. Під час обстрілів нам довелося там провести багато часу".
До Чернівців подружжя приїхало 10 вересня 2022 року, а вже через п’ять днів стало на облік у ЦНАПі. У пані Зінаїди тут була подруга, яка допомогла знайти житло. Разом із Зінаїдою та Валерієм на Буковину приїхали донька Ірина та онучка Софія.
Син Євген – військовослужбовець. Напередодні війни він приїхав до батьків і залишив їм своє авто, на якому вони згодом виїхали з прифронтового міста.
"Невістка поїхала раніше до Німеччини, а син залишився. 26 листопада він мобілізувався. Тоді й ми вирішили їхати з Бахмута. Ми мали трикімнатну квартиру й машину, проте були змушені все залишити…", – пригадує жінка.
Коли подружжя виїжджало з Бахмута, були впевнені, що це ненадовго – максимум на тиждень. Через це взяли із собою мало речей.
Перший рік війни Зінаїда і Валерій весь час думали про свій дім. Кажуть, що до останнього сподівалися повернутися.
"Це дуже важко, навіть досі. Там у нас було все – ціле життя, а тут – нічого", – зазначає жінка.
"Нам більше немає куди їхати, тому залишимося тут"
Сім’я стала на облік у відділенні денного перебування для осіб поважного віку "Турбота". Вони кажуть, що це ніби другий дім.
"Ми беремо скрізь участь, стараємося нічого не пропускати. Я комунікабельна, тому в Чернівцях у мене з’явилося багато хороших друзів. Ми часто їздимо на екскурсії різними містами. Навіть у Румунії вже кілька разів були. Також декілька разів на тиждень я відвідую курси української мови", – каже пані Зінаїда.
З усмішкою пригадує, як у жовтні минулого року випадково зустріла в Чернівцях свою подругу з Бахмута. Про її перебування тут вона навіть не здогадувалася.
Подружжя часто відвідує театр і філармонію, ходить у кіно й на концерти. До різних активностей залучають і свою десятирічну внучку.
"Спочатку було складно, адже коли ми дізналися, що в наше житло влучив снаряд і все згоріло, були пригнічені. Тоді на допомогу прийшли люди. Саме активність і залученість до всіх подій допомогли вибратися з депресивного стану", – розповідає жінка.
На кожні канікули до них приїжджає молодший онук Марк, який зараз разом із матір’ю проживає в Німеччині.
"Звичайно, коли все пригадую, на душі стає тривожно. Але ми сподіваємося, що скоро буде довгоочікувана перемога і мир. Нам більше немає куди їхати, тому залишимося тут".
"Наші знайомі загинули вночі, просто уві сні"
Анатолій та Тетяна Крижко у шлюбі вже 40 років. До повномасштабного вторгнення Росії все життя прожили в Запоріжжі.
Перед виходом на пенсію жінка працювала у сфері обслуговування. Чоловік – мав власну справу в ресторанному бізнесі.
Здавалося життя йде своїм ходом, але повномасштабна війна розкидала членів їх родини різними містами й країнами.
“Наш ворог - справжній звір”
Про початок великої війни жінка згадує:
"Це був шок. Весь час стежили за новинами й намагалися вирахувати приблизний час, коли війська окупантів можуть опинитися на нашій території. А потім – Буча, Ірпінь… Ми усвідомили, що наш ворог – справжній звір. Тоді й почали планувати виїзд. Спершу відправили доньку.
Самі залишалися, адже мали надію, що все нормалізується. Та, на жаль…"
До Чернівців подружжя приїхало у травні 2022 року. Кажуть, що не планували залишатися надовго.
"Тоді в Запоріжжі постійно лунали сирени та вибухи. Ми весь час ховалися в бомбосховищі. Бігали так близько місяця, а потім вирішили поїхати до доньки, щоб хоч трохи відпочити. Кожного разу, коли планували повертатися, щось траплялося. Пробувши в Чернівцях місяць, дізналися, що в Запоріжжі прилетіло по проспекту, через що частину будинку знесло. А це ж центр міста! Наші знайомі загинули вночі, просто уві сні…", – пригадує пані Тетяна.
У Запоріжжі в подружжя залишився друг Валерій. Анатолій досі намагається підтримувати з ним зв’язок.
"Насправді прикро за наші квартири, адже вони в нас ніби є, але наразі ми без власного житла. Закрили свій дім і поїхали. Залишили там усе", – додає вона.
Донька з онуком поїхали за кордон.
"Ми жили, працювали, виховували дітей. Згодом народився онук, тоді вже з ним бавилися. Мені прикро, що вони поїхали, адже так важко не бачити, як він зростає…", – додає пані Тетяна.
Нове хобі та улюблені місця у Чернівцях
Восени подружжя дізналося про відділення денного перебування для отримувачів соціальних послуг "Турбота" й стало там на облік.
"Чернівчани дуже привітні. Коли ми тільки поселилися, нам навіть принесли мішок картоплі та буряки. Крім того, у нас хороші сусіди. За цей час ми встигли здружитися. А ще тут чудова кава – спочатку я просто не могла напитися".
Улюбленими місцями в Чернівцях для подружжя стали вулиця Кобилянської та сквер на вулиці Кордуби.
Жінка розповідає, що в неї з’явилося нове хобі:
"Ходжу містом і все фотографую: Чернівці вечірні, новорічні, містичні. У мене вже вся галерея заповнена світлинами".
Про плани на майбутнє пані Тетяна говорить:
"На початку в нас було більше оптимізму, ніж зараз, бо окупанти зайшли надто далеко й міцно там закріпилися. Ми б хотіли залишитися в Чернівцях, але хто знає, як складеться далі. Та все ж, правду кажучи, чоловіка тягне додому".
“Два місяці спали в коридорі”
Подружжя Ольги та Олексія Тарасових родом із Миколаєва. Минулого року вони відсвяткували 45-ту річницю шлюбу. До Чернівців приїхали у травні 2022 року.
"У місті не було води…"
Пані Ольга згадує: 24 лютого прокинулися від звуків вибухів.
"Наш будинок розташовувався так, що було добре видно аеродром. Ми бачили величезну хмару диму. Ніхто не міг подумати, що таке станеться", – каже жінка.
Виїжджати мусили через постійні обстріли. Крім того, вже 12 квітня у місті не стало води.
"У кранах не було води, навіть технічної. Усі раділи, коли йшов дощ, бо не треба було далеко йти – виходили й збирали дощову воду.
До того ж обстріли… Ми вже орієнтувалися: знали, що близько 11-ї вечора вони почнуться, а потім триватимуть уночі – між третьою і четвертою. Тоді розуміли, що потрібно бути напоготові бігти в підвал.
Спершу часто спускалися, а потім набридло. До того ж усвідомлювали: це 16-поверхівка, і якщо вона завалиться, то з підвалу навряд чи когось зможуть дістати. Тому два місяці сиділи й навіть спали в коридорі – там не так холодно і між двох стін безпечніше", – згадує перші дні війни пані Ольга.
"Ми сумуємо за своїм морем…"
Буковину подружжя Тарасових обрало через безпеку. Також важливим критерієм була наявність якісних медичних закладів.
"Наш син пережив два інсульти. Після останнього не минуло й року. Через постійну тривожність у нього почалося загострення.
На початку вторгнення в Миколаєві було важко потрапити до лікарень, адже їх постійно обстрілювали.
Ми консультувалися з лікаркою телефоном, але коли стан здоров’я сина почав гіршати, вона сказала, що більше не може брати на себе відповідальність", – розповідає жінка.
Пані Ольга зізнається, що виїжджати не хотіли до останнього – сподівалися, що все налагодиться. Але згодом трапилася подія, яка стала поштовхом до переїзду.
"Нашій сусідці стало зле. Ми викликали швидку, але, на жаль, медики не змогли її врятувати.
Тоді я усвідомила: якщо з нашим сином щось трапиться, ми не можемо гарантувати, що він потрапить до лікарні й отримає необхідну допомогу".
Сім’я вирушила до Одеси, а звідти евакуаційним потягом – до Чернівців.
"Спершу в Чернівцях було важко, адже ми нічого тут не знали. Згодом почали з’являтися перші знайомі – нам підказували, допомагали.
Через деякий час ми дізналися про відділення денного перебування для людей похилого віку "Турбота", – розповідає жінка.
Тут подружжя стало на облік, а згодом почало долучатися до різних активностей.
"Олексію з дитинства подобалося фотографувати. Тут він зміг розвинути своє захоплення – знайшов заняття з фотомистецтва і вивчає його".
Також подружжя Тарасових зацікавилося буковинськими традиціями.
"Звісно, нам хотілося б повернутися додому, але зараз там періодичні обстріли.
Чернівці нам сподобалися, ми навіть говорили, що, мабуть, тут і залишилися, якби змогли розв'язати питання з житлом. Місто хоч і невелике, проте цікаве. А ще тут не так спекотно, як у нас.
Та хай там що – ми сумуємо за своїм морем…", – каже пані Ольга.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
