Фото molbuk.ua
Тридцятидев’ятирічна Катерина Березуцька – переселенка із Запорізької області. До Чернівців приїхала чотири місяці тому. Тут стала матір’ю своєї вже дванадцятої дитини. Народився гарненький синочок, якого назвали Олександром. Тепер у родині четверо хлопчиків та вісім дівчаток.
Про це ідеться у публікації "МБ" від 27 лютого, пише molbuk.ua
Потрібні продукти, одяг, пелюшки
Зараз жінка мешкає в орендованому помешканні на Роші. Старші діти допомагають із немовлям, тож родина дає собі раду. Хоча для такої великої сім’ї треба багато усього, а грошей не вистачає. Тому тут будуть вдячні допомозі продуктами, одягом для малечі, пелюшками і підгузками.
Катерина з дітьми довго вагалася, перш ніж покинути рідні краї, незважаючи на те, що вони вже окуповані Росією. Каже, не могла залишити стареньких батьків. Та жити під ворожими обстрілами ставало дедалі небезпечніше, а ховатися було ніде. Тому вирішила все ж перебратися у спокійніші місця.
Чоловік із нею не поїхав, повернувся на окуповані території. Більше жінка його не бачила – він так і не повернувся. Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Тож зараз Катерина виховує дітей самотужки. Попри всі злигодні, жінка не втрачає віри в те, що все буде добре. Поряд із нею – діти, разом вони сила і все подолають, переконана мати.
Кореспондентка "МБ" побувала у родини в гостях. Намагалася запам’ятати, як кого із малечі звати, проте це вдалося не з першого разу. Здавалося, що потрапила у міні-дитсадок. Там було гамірно.
Першим на подвір’ї зустрічає невеличкий собачка. Він радісно підстрибує і наче обіймає передніми лапками. За ним вибігає 12-річний Сергійко і запрошує до хати.
У просторій кімнаті маленький Сашко мирно посапує у мами на ручках. На широкому ліжку граються кілька дітлахів різного віку.
13-річна Іринка допомагає мамі з немовлям. Тут лише найменші, старші порозходилися хто куди. Троє уже повнолітні. Найстарша 22-річна донька Катерини мешкає окремо, у неї вже своїх двоє малюків.
Богдан і Даринка – десятирічні двійнята. У Даринки – дитячий церебральний параліч. Дівчинка намагається сама за собою доглядати, тільки ходити не може. На ніч їй стелять одноразові пелюшки та одягають підгузки-трусики розміру S. Родина буде вдячна за допомогу із цими речами, адже вони потрібні постійно, каже Катерина.
До чернівецьких шкіл та дитсадків жінка поки дітей не записала. Планує це зробити із наступного навчального року. Поки що старші навчаються онлайн у запорізькій школі.
"Мамо, не будуть стріляти?"
За словами Катерини, усі вони лише зараз почали потроху відходити від пережитого. Ночами вже майже не здригаються від вибухів.
"Я родом із міста Кам’янка-Дніпровська Василівського району Запорізької області, – розповідає Катерина Березуцька. – Попри те, що наше місто було окуповане російськими військами у березні 2022 року, ми ще два роки там жили, бо я не могла залишити стареньких батьків. Але врешті не витримали нових порядків і торік у лютому перебралися до старшої доньки в Запоріжжя.
Там я вийшла на роботу в квітковий магазин. Продавала живі квіти, а також штучні, які сама виготовляла зі стрічок. Справи йшли непогано, покупців вистачало, донька допомагала із малюками. Але й звідти довелося втікати. Діти дуже лякалися обстрілів, плакали від кожного гучного звуку, лізли під стіл. Сховатися було нікуди – укриття немає, будинок ненадійний, у разі чого, нас би там і присипало. Тож ми під час тривог, які лунали щодня, просто виходили на вулицю і спостерігали, як у небі все летить-свистить. Було дуже страшно".
Катерина вирішила перебратися у глибокий тил, де вони зможуть жити у відносній безпеці. Обрали Чернівці. Привіз їх сюди відомий благодійник Юрій Гордієнко. На знак вдячності жінка подарувала йому із дружиною по букету, які виготовила сама.
"Малеча ще довго відходила від стресу. Ночами прокидалися і запитували: "Мамо, не будуть стріляти?" – згадує. – На щастя, потроху вже почали заспокоюватися. Нам подобається на Буковині. Люди добрі, привітні. Можливо, тут і залишимося".
У Катерини загалом було троє чоловіків. Перший, від якого троє старших діток, загинув. Із другим, із яким народила шестеро дітей, розлучилися. Від третього чоловіка у жінки ще троє малюків.
"Ми з ним переїхали разом із окупованої території. Потім він вирішив повернутися. Сказав, що їде до мами, а потім я дізналася, що вагітна. Намагалася його розшукати, та марно. На зв’язок він так і не вийшов. Навіть не знає, що у нього народився син... Що ж, це його вибір..." – зітхає Катерина.
"Кажу собі: "Ти сильна, усе зможеш"
Дізнавшись про вагітність, жінка порадилася зі старшими дітьми.
"Вони мені сказали: "Мамо, зараз війна, такий складний час, дітей убивають, невже ти також уб’єш?" І відмовили мене від аборту. Зрештою, де 11 дітей, там і 12. Впораємося. Я жодного разу не пожалкувала про те, що зважилася знову народити. Сашко дуже спокійний, дає мені спати ночами. Усі його люблять, мало не б’ються за те, хто пеленатиме, переодягатиме. Діти мені дуже допомагають. Вранці донька готує сніданок, інші прибирають. Приходжу на кухню – всі вже нагодовані, напоєні", – усміхається.
Ніхто із колишніх чоловіків не підтримує багатодітну родину. Катерина вже давно звикла власними силами давати раду собі та дітям. Сама знайшла помешкання у Чернівцях. Бо те, що їй виділили у прихистку, каже, що дуже холодне. А ще інші переселенці літнього віку скаржилися на гамір, який зчиняють малюки.
"Але ж діти є діти, їх за ноги не прив’яжеш до стільця. Нехай старших ще займеш на якийсь час малюванням, іграшками чи ґаджетами, а молодшим не поясниш, що треба постійно сидіти тихо. Буває, щойно прибереш, вийшла на кілька хвиль – уже все шкереберть, а дітлашня на ліжку стрибає. І що ти з ними вдієш? Тому вирішили знайти окреме житло. Плачу за нього 19 тисяч гривень оренди плюс 10 тисяч компослуг. На це йдуть усі виплати нам як ВПО від держави", – розповідає жінка.
На запитання, чи не втомлюється, матуся відповідає:
"До дитячого галасу я вже звикла, мені навпаки якось не по собі в тиші. Справді, 12 дітей – це багато. Але, вважаю, якщо Бог щось дав – це треба прийняти. А позбутися їх – це великий гріх. Іноді відчуваю: все, я втомилася, не хочу нічого, відчепіться від мене. Вийду десь на поле, посиджу. Кажу собі: "Ти сильна, все зможеш, заспокойся, треба жити далі". І повертаюся до діток із усмішкою.
“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
