У лютому 2022 року Іван Сліпуха долучився до служби в Нацгвардії, а в липні 2023 року хлопець зник безвісти в зоні бойових дій. Його рідна сестра Анна Мітран вже 18 місяців шукає брата й вірить, що він живий у полоні.
Про це йдеться molbuk.ua
Боєць служив в армії ще до війни. У 2021 році повернувся додому.
"Іван лиш трохи побув удома, зустрів Новий рік. Розпочалося повномасштабне вторгнення. Він знову долучився до війська", – говорить Анна Мітран.
25 лютого 2022 року Іван уже був у військовій частині Національної гвардії України.
"Брат мав зайти першим на позицію, прикрити хлопців, щоб вони теж зайшли, а потім прикрити усіх, щоб вийшли", – зазначає Анна.
Анна розповідає, що Іван завжди приходив на допомогу першим.
"Він дуже хороший і чуйний, постійно виручав усіх. Так сталося і 22 липня 2023 року, коли він дав можливість відійти побратимам, забрати поранених і загиблих. А хлопці, які залишилися тоді на позиції, серед них і мій брат, потрапили у полон або загинули", – каже Анна Мітран.
Сестра з Іваном спілкувалася часто, хоч зв’язок на передовій був поганий.
"Траплялося, що ми говорили кілька секунд, використовуючи одного мобільного оператора, і розмову вибивало. Переходили на іншого, але ситуація була такою ж. Так спілкувалися по 2,5 години, – ділиться жінка. – Він мені постійно повторював, що, як вернеться після перемоги, то одразу хоче сім’ю створити. Казав, що треба дуже цінувати час із рідними. Кудись піти, поговорити, посидіти".
"Росіяни закидали бійців гранатами"
Перед від’їздом на позиції, у липні 2023 року, Анна розмовляла з братом востаннє. А вже через чотири дні Іван не вийшов з бойового завдання у Серебрянському лісі на Луганщині.
"Через вісім місяців я знайшла відео в інтернеті, де видно, як Іван отримав дуже сильну контузію, у нього було лише одна-дві секунди, щоб встигнути відійти. Росіяни їх просто закидали гранатами, а потім брат втратив свідомість. Окупанти дуже хитрі: вони обрізали відео, тому продовження я не знайшла", – розповідає Анна Мітран.
Згодом туди прийшли бійці Іванової частини, щоб забрати тіла побратимів, які загинули. Хлопця серед загиблих не було.
"Ми вдячні братовій частині, бо поки одні говорили, що Іван лежить мертвий десь на полі бою, там сказали, що його потрібно шукати за межами країни. Тобто нам дали маленьку надію. Ми почали пошуки", – каже сестра бійця.
До Анни телефонували з Червоного Хреста за додатковою інформацією.
"Я розповіла, що в росіян є сайт, де вони допитують наших хлопців у підвалах. Однак окупанти фотографують українців або зі спини, або розмивають обличчя. Та я впізнала брата. Потім зверталася до координаційного штабу із цими фото та відео. Взяли до уваги лише відео з поля бою, я описала повністю все, що було отримано поранення, контузію тощо", – розповідає Анна.
Анна не заперечує: її брат може перебувати в трудовому рабстві.
"Це може бути різна робота. Багато хто зі звільнених бійців казали, що вони теж так працювали. Один захисник із Маріуполя розповідав, що робив труни для російських окупантів. Він зауважував, що робив їх із насолодою, бо постійно на одного менше. Мені якось Іван також снився, що він теж працює різноробом", – ділиться Анна Мітран.
"Люди поруч переживають те, що й ти"
На акції підтримки військовополонених і безвісти зниклих захисників і захисниць у Чернівцях Анна приходить із мамою. Жінка розповідає, що пам’ятає час, коли на такі заходи приходило мало людей.
"Ми дуже боялися, бо у спільнотах пошуку говорили: "Не викладайте інформації про хлопців, їх можуть вбити або закатувати". Коли ми вперше прийшли на акцію, Анастасія Світковська, ведуча акції, кричала в мікрофон: "Волю полоненим!" А я думала: "Кричу це, а його десь можуть катувати", – каже пані Анна.
Згодом родина зрозуміла, що мовчання нічого не вирішує. Якщо будуть мовчати, скільки ще Іван залишатиметься у статусі зниклого безвісти?
"Так, шукати інформацію страшно, але мовчати ще важче. Спочатку нас у селі не підтримували, ходили різні чутки про брата, ніхто не вірив, що він живий. Але тут усе по-іншому: ти стоїш із прапором – і в тебе вже є підтримка. Люди поруч переживають те саме, що й ти.
Треба говорити, боротися, бо це має значення. Люди часто розуміють це лише тоді, коли біда торкається їхніх родин", – зазначає Анна Мітран.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
