Військовий Ігор Протопопов: "Вірю, що Україна переможе"
Оптимізму та веселій вдачі військового Ігоря Протопопова можна позаздрити.
Чоловік втратив на війні праву ногу нижче коліна і зараз проходить реабілітацію, проте планує повернутися у свою бойову бригаду, йдеться у публікації "МБ".
"Побратими часто дивуються моїй життєрадісності та веселій вдачі. Я їм кажу, що скільки у мене веселощів зовні, стільки й сліз всередині.Я дуже люблю людей, спілкування, обожнюю дітей. І я щиро вірю, що Україна переможе", , – каже Ігор.
Ігор родом із Харківської області, мешкав із родиною за 100 кілометрів від Харкова.
"Війна почалася для мене неочікувано. Вранці 24 лютого 2022 року я, як завжди запізнювався на роботу. Телефоную хлопцям: "Зачекайте мене, я запізнююся". А вони: "Та вже не поспішай. Війна почалася". Набираю тітку, яка мешкає у Харкові: "Що у вас?". А вона: "Місто криють з четвертої ранку". Доїхав до центру. Хаос, у магазинах кілометрові черги. Єдине, що купив, – п’ять хлібин, адже син, якому тобі було три роки, любив обгризати окраєць хліба. Не хотів накуповувати продуктів, бо був досвід з 2014 року, коли накупили продуктів мішками, а потім викидали", - згадує чоловік.
У перші дні війни люди організували тероборону, розгорнули блокпости.
"У нас було стільки зброї, що у мирний час мене б посадили (сміється, – ред.) Але у нас все було цивілізовано, люди свідомі. Потім мене офіційно мобілізували в роту охорони, яка була сформована просто у нашому селі. А потім приїхав ротний і сказав: "Вас на відправку". До останнього ніхто не говорив, куди саме ми їдемо. Місце нашої дислокації була 54-та бригада, а це місто Бахмут. Потрапив у другий батальйон стрілків", - продовжує Ігор.
Ігор через ворожий обстріл втратив ногу. Поранення були досить серйозні.
"Це було, як клацнути пальцями, – одна секунда. Це сталося 4 жовтня 2023 року. Ми були на полігоні, відпрацьовували штурм ворожих позицій. День позаймалися, другий. А на третій день приїхали, позаймалися, і приблизно о 13:00 до нас прилетів іскандер. Якось мій побратим сказав: "Свою кулю я не почую. Все, що пролітає наді мною, повз мене – чую, бо воно вже пролетіло". Так і було. Мозок кипить, тіло ціпеніє, тебе скручує. Ти взагалі нічого не розумієш. Потім відчув, що щось тисне на праву ногу, наче поклали двотонний блок. Повертаю голову, а там нога відірвана лежить... Як виявилося, також були розірваний бік, вирвані ребра, порваний живіт всередині. Збоку була дірка – зайшов осколок 10 см. Всі органи, на щастя, були цілі, лише кишечник був порваний", - згадує військовий.
Ігор каже, що йому пощастило, що це сталося не на нульових позиціях.
"Якби ми були на нулі, мене у такому стані не вивезли б. Поламані ребра тиснули на легені. У ту мить я не розумів, чи я живу, чи помираю. Померти не було страшно. Аж тут згадав про сина, промовив: "Артемко, синку, я тебе дуже люблю". І тоді стало дуже страшно, що у нього не буде батька, захисту. У ту ж мить вдихнув на повні груди. Тоді я зрозумів, що буду жити", - каже чоловік.
За 1,5 години військового доставили у лікарню, потім перевезли у Дніпро.
"Мене розбудили в реанімації і сказали, що зараз будуть евакуювати гелікоптером до Києва. У Києві було ще кілька операцій, в реанімації лежав 10 днів. То був дуже складний період. Потім я опинився у Львова, де сказали, що ногу треба ще трохи підрізати, щоб зробити нормальну культю. Лежав чотири місяці. Ноги у стегнах були такі, як моє зап’ястя. Але я вірив, що все буде добре", - зазначає Ігор.
Дружина Ольга і п’ятирічний син Артем були найбільшою підтримкою Ігоря.
"Син копіює мене у всьому. Мій бойовий позивний "Сокол". Артемко каже: "Я маленький Сокол, я найсміливіший, як тато". Вони зараз вдома. Там у нас спокійно, хоча до кордону з росією по прямій 50 кілометрів. Підтримують також друзі, волонтери. Причому, багатьох із них я не знав все життя, а познайомився на початку війни. Волонтери нас годують на війні. Без них ми не протримаємося", - пояснює військовий.
На навчальний протез військовий став через понад шість місяців лікування, згодом опанував постійний. Каже, цей протез тілесного кольору й мав непоганий вигляд, але йому хотілося протез, який би краще сприймав син.
"Хотілося, щоб це було стильно, круто, молодіжно. Довго обирав малюнок, бо в мене дитина маленька, й перші дні син дуже боявся протеза. Хочеться, щоб і він позитивніше сприймав його, і відобразити свою країну. Що я не десь там війну відсидів, а щось зміг зробити", - каже Ігор.
Зрештою він обрав дизайн із поштовою маркою "Русскій воєнний корабль, іді…!". Протез із малюнком для військового безплатно зробив Львівський медичний протезно-ортопедичний центр "Ортотоп" (чернівецька філія).
"Я ніколи не сидів на місці. Тому довго лежати було дуже складно. Але навіть у такому стані намагався рухатися. Раніше, до втрати ноги, підтримував добру фізичну форму, а зараз тим паче. Тренуюся у спортзалі. Коли приїжджали дружина з сином, ходив з ними на прогулянки на милицях, побував на Калинівському базарі у Чернівцях на одній нозі ", – каже Ігор.
Ігоря Протопопова часто запрошують взяти участь у дружніх тренуваннях, змаганнях.
"Нещодавно був на тренуванні у чернівецькому обласному спортивному клубі "Лідер". Там тренують дітей: бокс, карате, кікбоксинг, виступають за збірну України на змаганнях. Також нещодавно нас (військовий з ампутаціями кінцівок) запрошували на дружнє тренування до футбольного клубу. Це був товариський матч і для нас цікавий досвід. Ніхто надію тобі не дасть, якщо ти сам не захочеш вірити у себе. Наш організм може адаптуватися до всього. Потрібно загартовуватися, тренуватися, розвиватися і завжди мати плани на майбутнє", - переконаний чоловік.
Доки розмовляємо з Ігорем, до нас підходить чоловік. Дякує військовому, тисне йому руку.
"Часто люди, які проїжджають повз мене на автомобілі, кажуть: "Сідай, підвеземо". Багато хто пропонує гроші. Для мене це образливо і принизливо. Я не безхатченко. Пригадую, гуляю з сином на Соборній площі у Чернівцях. Підходить чоловік, простягає руку, щоб стукнутися кулаком, а потім розвертає долоню, а там цукерка в патріотичній обгортці і 200 гривень. Я кажу: "Цукерку візьму, а гроші ні". Багато людей висловлює вдячність, просто приклавши руку до грудей. Це завжди приємно. А одного разу переходжу дорогу. Наздоганяє хлопець, простягає шоколадку. Кажу: "Віддай шоколадку дітям, скажи, що від ЗСУ". Ми просто потисли руки і так розійшлися. Чесно, іноді навіть не знаю, як реагувати на людей, які тобі дякують. Я зробив те, що мав зробити", - зізнається Ігор.
Військовий вірить у перемогу і жодної хвилини у цьому не сумнівається.
"Я ніколи не був за кордоном. Для мене Україна – найкраща країна. У нас є все: корисні копалини, газ, нафта, родючі чорноземи. Просто нашу Україну треба любити. Я із села і справді люблю своє село. Коли беру землю в долоню, нюхаю і відчуваю задоволення, кайфую.
Я хотів би багато змінити у нашій країні, армії. Хочу, щоб люди були добріші. Крім нас, нам ніхто не допоможе. Ми маємо одне одного підтримувати. Війну ми все одно виграємо. Вірю в перемогу. Це наша земля, наші сім’ї, наші діти. Ми не маємо права втратити цю країну. Не шукайте всюди погане, в в поганому знайдіть щось хороше", - каже військовий.
Наразі Ігор Протопопов планує після лікування та реабілітації повернутися у свою бойову бригаду. Каже, що розуміє і усвідомлює, що таким, як раніше, вже не буде: "Але робитиму, все що зможу, щоб у моїй країні все було добре".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
