Пані Олена з Миколаєва два місяці живе на Буковині. Жінка приїхала сюди разом із донькою та двома онуками. Тікали від обстрілів їхнього району, від перебування в підвалі по 13 годин.

У цій сім’ї захищати Батьківщину пішли усі чоловіки — син, чоловік, зять та двоє племінників, пише molbuk.ua.




"Війна для мене почалася у 2014 році. Син Максим прийшов додому і сказав, що принесли на роботу повістку до армії. Йому тоді було 24 рокиЯ не знала, що казати, але син дорослий, він сам прийняв рішення, тому його підтримала. Уже пізніше дізналася, що він добровільно пішов у військкомат.
Багато знайомих казало, навіщо я його відпустила, навіщо йому це потрібно. Але у сина була аргументація: якщо ми не зупинимо росіян там, вони будуть стояти у нас під дверима. На жаль, так воно і вийшло. Син з 2014 по 2015 рік служив у зв’язку з мобілізацією, а з 2016 року – за контрактом. Був і вихід з оточення, і контузія, але він повернувся до армії", – згадує жінка.

Про війну пані Олена дізналася від знайомих.

"24 лютого я до третьої ночі працювала. Коли мені зателефонувала знайома з Дніпра, щоб дізнатися, що у нас відбувається, я навіть не розуміла, про що йдеться. Запитала у чоловіка, чи були вибухи, бо ми живемо недалеко від аеродрому, він сказав, що чув якісь звуки. А вже коли прочитали в інтернеті, то зрозуміли, що почалася війна", - каже Олена.

Жінка розповідає, що у Миколаєві є достатньо проросійського населення.

"Навіть у підвалі під час обстрілів були люди, які казали, що Путін правильно робить, що він захищає свою державу, бо в Україні наставлено 13 баз НАТО, що є біологічна зброя. Для мене це все було прикро чути. Бо про ситуацію на Донбасі мені розказував син. Я знала, що там воюють російські кадрові військові, що саме з території Росії обстрілювали нашу територію. І хоч син мені небагато розказував, але я чітко могла показати на карті Савур-могилу, Дякове, Маринівку, де росіяни вели обстріли наших військових в АТО. Раніше я таких назв навіть не знала", - зізнається жінка.

У пані Олени на передовій зараз син Максим та зять, які є контрактниками. Один племінник за місяць до вторгнення підписав контракт. Інший племінник пішов спочатку до тероборони, а тепер підписав контракт. Чоловік отримав повістку і вже проходить навчання як зв’язківець.

"У березні син мав йти на ротацію з Донбасу, але він зараз там. Вони ніколи мені не скаржаться, ніколи не кажуть, що чогось не вистачає на передовій. Вони лише кажуть, що мають вибити усіх цих рашистів з України. Немає іншого виходу", – переконана Олена.

Донька пані Олени поїхала до Івано-Франківська, щоби провідати свого чоловіка. Він поранений і лікується у госпіталі. Про це жінка розповідає спокійно, пояснює, як "професійна" мама військового.

"Якщо телефонує, якщо може говорити, а ще й жартує — значить не так усе погано. Звичайно, я хвилююся. Але 2014 рік навчив мене правильно ставитися до ситуації, якщо не телефонує — значить немає зв’язку, ще зателефонує. Якби було щось погане, тоді б повідомили. Було таке, що син не виходив на зв’язок тиждень. Ми зідзвонюємося у міру можливого, і хлопці лише коротко кажуть, що з ними усе нормально. Цього мені достатньо", – каже пані Олена.

Подробиць, де воюють її чоловіки пані Олена не знає.

"Знаю, що двоє воює на Донбасі — син і зять, які є зв’язківцями. Один племінник – гранатометник і зараз на харківському напрямку, інший – парамедик, зараз на херсонському напрямку. Чоловік чекає на розподілення", - розповідає жінка.

Пані Олена розповідає, що спочатку не планували виїжджати з Миколаєва. Були дні, коли сирени лунали через кожну годину. Одного разу родина сиділа у підвалі з дітьми 13 годин. Коли почало гупати близько, вирішили, що треба їхати.

"Спочатку не знали, куди. Потім у соцмережах побачила про "Шелтер" у Берегометській територіальній громаді. Я ніколи не думала, що буду мати статус переселенки. Але поки що повертатися не плануємо. У Миколаєві тривають обстріли. Мешканцям Інгульського та Корабельного районів порадили виїхати. Ми жили в Інгульському районі", - каже Олена.

Олена з родиною приїхала на Буковину сьомого квітня.

"Першого дня ми прокинулися від гучного співу птахів. Мені дуже сподобалася природа на Буковині. Коли їхали автобусом, весь час хотілося знімати на відео, бо такі гарні гори, така зелена трава, таке блакитне небо. Ми приїхали наче з іншого світу. У Миколаєві було обов’язковим світломаскування. О 18.00-19.00 в будинку вимикали світло, вікна і балконні двері завішували, щоб нічого не було видно. У квартирі лише горіла на мінімумі настільна лампа. Магазини працювали до 14.00. А на Буковину приїхали – тут життя вирує, усе світиться. Звісно, сумуємо за домом, за Миколаєвом. Та вирішили, що коли звільнять Херсон, тоді зможемо повернутися. Бо від Херсона до нас "дістають", і якщо раніше це були околиці, то зараз обстрілюють різні райони міста. Але Миколаїв окупанти не візьмуть. Якщо вони не взяли його у перші дні, то зараз це точно не вдасться", - говорить жіна.

Як і більшість українців, родина міркуємо, що будуть робити після перемоги.

"Після війни зберемося родиною за великим столом і відсвяткуємо. Перемога буде наша. От лише не знаю, з яким присмаком…" – каже пані Олена.


Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram