"У мене є два улюблені міста – Маріуполь та Чернівці. Був у Чернівцях кілька разів. Та ніколи не думав, що опинюся тут знову за таких обставин", – каже Дмитро Кузмінський, який майже місяць прожив у блокадному Маріуполі.

Чоловіка мало не розстріляли війська "ДНР" за українські прапори та татуювання з українським гербом, а дорогою з Маріуполя до Чернівців він проїхав майже 60 блокпостів, пише molbuk.ua.



Свій порятунок він називає дивом. Його розповіді про місяць життя у блокадному місті подекуди не вкладаються у голові.
Дмитро працював оператором телепрограми "Сьогодні" на каналі "Україна" у Маріуполі. З 2014 року почав знімати сюжети про війну. Неодноразово був у зоні бойових дій, чув вибухи, бачив обстріли, але навіть уявити не міг, що ці обстріли зруйнують його дім та рідне місто.

Жили у підвалі три тижні

"Я дізнався про війну від мами, яка мені подзвонила вранці. Вийшов на вулицю і побачив незвичну для Маріуполя кількість людей. Були черги біля банкоматів. Повернувся додому, зібрав рюкзак і поїхав до брата, який жив в іншому районі міста. Перші вибухи були в Маріуполі на аеродромі, хоча він не діє з 2014 року. Бойові дії почалися зі східного боку міста. У перші дні хоч і були обстріли, але ми у підвал не спускалися, бо вибухи були далеко. Але вже за тиждень, на початку березня, нам все ж довелося зійти в підвал", – згадує Дмитро.

Будинок, у якому жив Дмитро, знаходився неподалік обласної лікарні, яку почали обстрілювати.

"Усі обстріли ми бачили і чули, тому ховалися у підвалі. На той момент у будинку були ще усі мешканці. Тож багато хто спочатку просто пересиджував обстріли вдома. Та шостого березня у будинок потрапив снаряд, і відтоді всі почали жити у підвалі, – каже Дмитро.
Другого березня у місті зникло світло, потім мобільний зв’язок, згодом вода, газ. Для технічних потреб люди використовували дощову воду, для пиття – розтоплювали сніг, бо було ще до 11 градусів морозу, зливали воду з батарей.
"Люди почали розтягувати з магазинів продукти. Біля нашого будинку був супермаркет. Охоронець, розуміючи ситуацію, дозволив мешканцям зайти через чорний вхід на 10 хвилин і взяти найнеобхідніше. Коли ми піднялися у квартиру, то побачили біля магазину натовп. Спробували переконати людей, щоби не мародерили, бо власники згодом самі усе роздадуть. Це ніби подіяло, але вже за певний час натовп увірвався до магазину – почали розбирати продукти. Тоді і ми зрозуміли, що нам таким чином потрібно запасатися продуктами", – продовжує чоловік.

Дмитро дуже добре пам’ятає перший обстріл будинку, бо дивом залишився неушкодженим.

"Шостого березня у наш будинок влучив снаряд. Це була 05.50. Я стояв біля вікна на кухні, була гарна погода. В один момент я побачив, як снаряд влетів у центральний вхід лікарні, а потім вже почув вибух дуже близько. Інший снаряд ударив у квартиру нашого під’їзду на п’ятому поверсі, я був на третьому. Після удару мене відкинуло в інший бік квартири і засипало осколками. Встав, оглянув себе – крові не було, але мене оглушило. Сусіди допомогли дійти до підвалу, там я вже трохи очуняв", – каже Дмитро.

Будинок обстрілювали тричі


Будинок, у якому жив Дмитро з братом.

У місті почалися жорстокі обстріли.

"У підвалі жив увесь під’їзд – приблизно 30 людей. Їжу готували на вогнищі. Спочатку його розпалювали у дворі, але з кожним днем доводилося розпалювати ближче до будинку, бо на віддалі було небезпечно. Був випадок, коли снаряд влучив у сусідній під’їзд, і чоловік, який готував їжу на вогнищі, загинув", – розповідає Дмитро.

У наш будинок снарядом влучало тричі. Рятувальники у місті вже не працювали, тому нам самим доводилося гасити пожежу. Води не було, тому довелося це робити пивом, яке було у магазині.

"Ми не знали, що коїться за межами нашого двору, адже вийти подалі було небезпечно. 11 березня приїхала моя мама з іншого району міста і сказала, що вона буде виїжджати з Маріуполя. Просила нас з братом приєднатися. Я відмовився, бо не вірив у "коридори", , – зізнається Дмитро.

Хотіли розстріляти за герб України

Ніхто з маріупольців не очікував, що російських військових у місті побачать дуже швидко. Але їм довелося жити серед окупантів і бачити їхню поведінку.

"11 березня біля нашого будинку я побачив російських військових. Їх було приблизно 15 осіб, це були морські піхотинці. Вони підійшли до нас. Солдати були неагресивні і пояснили, що будуть перевіряти квартири, чи живуть тут військові. Я їх жорстко спитав, навіщо вони прийшли в Україну. Вони ж традиційно пояснили, що "прийшли нас визволяти". Від чого нас визволяли? За останні роки Маріуполь став дуже гарним містом, у нас були хороші дороги, парки, люди отримували пристойну зарплату – 17-20 тисяч гривень", – каже Дмитро.

Російські військові не розкрадали квартири, а ось "деенерівці" виявилися зовсім іншими.

"Військові зайшли у підвал і переконалися, що у нас там старі люди, жінки та діти. Потім почали перевіряти квартири. Нічого не перевертали, нічого не брали. У квартирі мого брата був український прапор, прапор "Азову" та магніти з написом "Азов". Але військові нічого за це не сказали і пішли. Вони переночували неподалік під’їзду і наступного дня ми вже їх не бачили. Російські війська пройшли через місто, залишилися тільки "деенерівці". А це вже було збіговисько справжніх виродків. Вони були одягнуті у ще радянську форму, на багатьох завелику. Дисципліна нульова, чимало п’яних. Вони страшенно боялися "Азову", - каже Дмитро.

У підвалі Дмитро відсвяткував свій 41-й день народження.

"18 березня у мене був день народження. Дівчата навіть на вогні спекли торт. Зробили коржі із сухої суміші для млинців, розтопили шоколадки і перемастили їх. Це був мій найнезабутніший день народження, – згадує Дмитро. – Домовилися, що 18 березня, де б ми не були, маємо зідзвонюватися, списуватися. Це наш "підвальний" день", - згадує Дмитро.


Святкування дня народження Дмитра у підвалі.

За кілька днів у їхньому розбомбленому дворі з’явилися "деенерівці".

"Вони були агресивні. Також перевіряли квартири на присутність військових. Я за кілька днів до цього зняв українські прапори у квартирі і заховав їх у ліжко. Вони усе поперекидали і знайшли-таки прапори. Нас з братом одразу розвели у різні кімнати й почали залякувати, що прострелять коліна. Потім мені наказали роздягнутися. 16 років тому на правій руці я "набив" собі татуювання – карту України й тризуб. Коли "деенерівці" це побачили, кілька разів вдарили мене прикладом. Потім обмотали прапорами і сказали: "Ну що, патріот, будемо тебе розстрілювати". Вивели у двір, посадили на бордюр. Разом ми чекали на їхнього командира. Мені допомогла жінка з нашого підвалу. Вона не побоялася підійти до них, почала переконувати, що я жодним чином не пов’язаний із військовими. Зрештою мене відпустили, але наказали спалити прапори. Мені довелося це зробити на їхніх очах. Щойно прапори згоріли, прийшов їхній командир. Примусив мене показати татуювання на руці з гербом України і сказав, щоб до завтрашнього дня я його вивів, інакше мені відстрелять руку. Один із наших хлопців загадав, що неподалік дому є косметичний салон. Ми залізли туди, знайшли чорну фарбу, голки і трохи замалювали те татуювання", - розповів Дмитро.

Їхали через обстріляну дорогу

Дмитро виїхав із блокадного Маріуполя наприкінці березня російського вторгнення.

"Візит "деенерівців" став межею мого терпіння. У дворі стояв обстріляний "Мерседес-Спринтер". Дірки у ньому були, як моя долоня, скло розбите. Та власник зміг його завести. Потім нам пощастило знайти бензин. Неподалік люди у підземних сховищах АЗС знайшли пальне і черпали його банками. Тож ми набрали трохи бензину. Виїхали двома машинами ще з кількома людьми. Потрапили до Мелітополя, де залишилися на два тижні, бо не було можливості виїхати. Нас прийняли хороші люди. І хоч у місті не стріляли, там працювали магазини, але відчуття було гнітюче, бо місто окуповане, машини з літерою Z їздять, чеченці ходять", – зізнається Дмитро.

Братам вдалося виїхати з Мелітополя з приватними перевізниками, які на цьому заробляють. Заплатили за це 500 доларів.
Чоловіки проїхали майже 60 блокпостів.

"До Мелітополя було понад 30 блокпостів і ще стільки ж після Мелітополя. Проїхати кожен блокпост – це як лотерея, бо ти не знаєш, чи вдасться це зробити. Змушували роздягатися, показувати коліна, чи немає часом слідів від наколінників. Мені іноді так вдавалося знімати одяг, що моє татуювання з гербом не бачили. Декому пояснював, що зробив його давно. Документи, крім паспорта, спалив, фото у телефоні почистив. Все, що у мене було, – це одяг на мені та дві книжки, які подарували на день народження у підвалі", – згадує Дмитро.

Дмитро зізнається: коли побачив український блокпост, мало не розплакався.

"Побачив український прапор, наших військових – мені аж у горлі пересохло. Це диво, що я живий, диво, що виїхав із Маріуполя. За кілька днів після нашого від’їзду з Маріуполя вже не випускали чоловіків. Ми доїхали до Запоріжжя, потім – у Дніпро, Львів і насамкінець до Чернівців", – каже Дмитро.

У Чернівці Дмитро Кузмінський приїхав 14 квітня. Але каже, що досі звикає до нормального життя.

"У мене тут вже є робота, є кілька знайомих, але я тут почуваюся чужим. Маріуполь мене не відпускає. Не знаю, коли туди повернуся. Але вірю, що моє місто буде в Україні", – сказав Дмитро.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram