«Стала для нас рідною людиною»: історія буковинки, яка 24 роки працює соціальною працівницею

Оксана Образцова опікується десятьма підопічними, серед яких – пенсіонери та люди з інвалідністю, які пересуваються на візках.

Ми зустрілися в центрі Сторожинця. Оксана Володимирівна – у білому беретику, який дуже їй личить, та чорному напівпальто з коміром. "Ви чого сьогодні така святкова?" – запитує жінка, що проходить повз.



"Усі звикли бачити мене на велосипеді, в штанах та курточці, – усміхається пані Оксана. – Мої підопічні живуть по всьому місту, тому важко встигнути до всіх пішки. Велосипеди нам дають на роботі. Я вже два отримала. На останньому їжджу понад вісім років. Сідаю на нього – і вперед. Весь день мотаюся: в магазин, аптеку, на базар чи на пошту. Восени, коли починаються закрутки, вожу на велосипеді овочі: цибулю, помідори, огірки, перець. Сама капусту квашу. Роблю все, що попросять".

"Ніколи нікого не образила"

Йдемо до однієї з підопічних соціальної робітниці. Перехожі приязно вітаються. По дорозі пані Оксана розповідає, що її чоловіка скерували в Сторожинець на роботу як молодого спеціаліста. Містечко їм сподобалося, отож залишилися тут жити. Має двох донечок – уже дорослих.

– Моя робота мені подобається. Ніколи не пошкодувала, що майже 24 роки тому пішла працювати у Сторожинецький територіальний центр, – запевнила жінка. – Хоча спочатку було нелегко. Треба було знайти підхід до кожної людини, вникнути в її проблеми, перейнятися ними. Не кожен зможе тут працювати. Ніколи не дозволяю собі прийти до своїх підопічних із поганим настроєм чи буркнути на когось – Боже борони! Так мене батьки вчили, так я вчу своїх дітей. Директорка нашого центру Домніка Парайко постійно попереджає нас, аби жодним словом не образили цих людей. Коли ти до них добре ставишся, то й вони платять тобі добром та вдячністю. Скажімо, проведеш комусь світло чи город посадиш – вони радіють. І мені на душі стає веселіше. Намагаюся все зробити так, аби люди не нарікали.

Оксана Володимирівна відчиняє хвіртку, заходимо на подвір'я. До нас біжить собака, голосно гавкаючи. Та, впізнавши жінку, замовкає, починає привітно махати хвостом. В ошатному будинку живе подружжя Марія та Микола Харитони. Вражає майже стерильна чистота.

– Це завдяки Оксані, яка постійно наводить лад. Вона опікується мною вже майже десять років. Стала для нас рідною людиною. Можна з нею поговорити, порадитися. Надзвичайно добра, робить усе на совість, – запевнила 76-річна Марія Йосипівна. – Я дуже хвора, перенесла три операції, нічого не можу робити. Оксана купує мені продукти та ліки, сплачує за комунальні послуги. Робить усе на городі: садила, сапала, полола грядки, збирала урожай. Вона навіть на яблуню лазила, щоби зірвати плоди. Вікна помила. Я кажу їй: "Та ти як-небудь". А вона: "Як-небудь я не вмію, тільки добре". Взимку сніг прочищає на подвір'ї. Я дуже рада, що вона в нас є. Якщо звільниться, то буде так шкода, що плакати хочеться.

"Знаю, де дешевші ліки і хліб"

– Я не збираюся поки що звільнятися. Хоча вже вийшла на пенсію, але ще працюватиму, – каже соціальна робітниця. – Марія Йосипівна належить до четвертої групи рухомості, то я приходжу до неї тричі на тиждень. А до тих, хто в третій групі рухомості, тільки двічі на тиждень. До одних зранку, до других – до обіду або після обіду. Вони вже чекають на мене, кажуть, що треба зробити. Зараз ще додалося роботи. Бо скоротили листонош на пошті, то ж мусимо замість них приносити пенсію та газети. Щомісяця звітуємо на зборах у центрі про зроблене.

– Оксана приходить до нас за будь-якої погоди. Здебільшого приїжджає на велосипеді, а коли дощ чи сніг – то йде пішки, – розповідає пані Марія. – Телефоную: "Оксано, мені треба хліб купити". І вона тут же приносить. Або кажу: "Треба зробити те й те". Вона приходить і робить. Прошу Бога: "Залиши мені цю Оксану, бо я без неї пропаду". Соціальна працівниця обіцяє принести Марії Йосипівні пенсію та дізнатися про субсидію.

– Обслуговую десятьох підопічних. Четверо з них мають першу групу інвалідності, пересуваються на візках. Один чоловік лежачий. Коли йде гуляти на вулицю, допомагаю йому одягнутися, – розповідає пані Оксана. – Подружжя літнє обслуговую. Одна старенька бабуся Анна Іллівна живе далеко – аж під лісом. Важко туди добиратися. Їду до неї на велосипеді. У непогоду – йду пішки. Купую їй продукти, ліки, принесу до хати води та дров. Ганяю на велосипеді, як справжній гонщик у свої за 60 (усміхається, – автор). Вивчила всі дороги та стежки. Найважче влітку, коли спека. Нелегко і взимку, коли замете і несу важкі сумки. Уже знаю, в якій аптеці дешевші ліки, в якому магазині дешевший хліб чи інші продукти. Мої підопічні – незаможні, рахують кожну копійку. Плачу за комунальні послуги, оформляю субсидії. Коли хтось захворіє, навідуюся до нього в лікарню. Коли я лежала в лікарні, вони теж приходили до мене. Людей літнього віку веду до кінця їхнього життя, проводжаю їх в останню путь. Ось така моя робота. Працюю з восьмої ранку до п’ятої вечора. Вихідні – субота та неділя. Стомлююся. Але радує, що можу допомогти людям".

– Для мене Оксана – рідна, близька людина. Не уявляю собі, як би я жила без її допомоги, – зізналася Валентина, якою соціальна робітниця опікується вже 20 років. – Зранку вона сідає на велосипед та вирушає до своїх підопічних. Це самотні люди поважного віку, люди з інвалідністю. Для них Оксана – і руки, і ноги, і голова. Вони чекають на неї з надією та нетерпінням. А скільки терпіння, сил і здоров'я потрібно їй, щоби кожному допомогти, зрозуміти та підтримати. Але в неї це виходить "на відмінно". Робота, яку виконує Оксана, ніколи не закінчується: влітку – городи, взимку – сніг. А ще прибирання, прання, закупка продуктів, допомога в оформленні документів та багато іншої роботи. Роботяща, чесна, відповідальна, милосердна та з добрим серцем, Оксана намагається не залишити без тепла та уваги жодної людини, яку вона обслуговує.
Ми прощаємося з Оксаною Володимирівною. Вона поспішає додому, аби переодягнутися, сісти на велосипед і вирушити до своїх підопічних. Вони чекають на неї…

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram