У червні Василю Білецькому виповниться 72. Більшу частину свого життя – понад пів століття – чоловік віддав роботі на "Чернівціводоканалі".
Про це йдеться у публікації "МБ" за 27 травня, пише molbuk.ua
Наразі Василь Володимирович – найстарший працівник на підприємстві. Він пам’ятає ще ті часи, коли на виклики доводилося ходити пішки, а зв’язок із диспетчерами тримати через таксофон. За 50 років його роботи тут змінилося 12 директорів.
Спочатку водоканал знаходився на вулиці Шевченка, 22. У 90-их роках підприємство переїхало на вулицю Комунальників, де розташоване і зараз.
Заглянув чи не в кожен люк
Василь Білецький прийшов на роботу відразу після армії, у 22 роки. Так тут і залишився.
"Це було 27 січня 1971 року, як зараз пам’ятаю, – усміхається чоловік. – Я саме повернувся з армії до рідного села Михальча на Сторожинеччині. Не відпочив і місяця, як підійшов до мене односельчанин, який працював на водоканалі. Та й питає: "Васю, ти не хочеш на роботу?" "Де?" – запитую. Він: "У водоканалі". Я спочатку здивувався: кажу, щось такого підприємства й не чув. До армії працював на будівництві, маю освіту будівельника. Товариш запропонував прийти на підприємство спробувати свої сили. От я прийшов, мене повели в аварійно-диспетчерську службу. Роззирнувся довкола: диспетчерська кімната маленька, лише один телефон. Старший диспетчер поспілкувався зі мною і сказав, коли виходити на роботу. Я подякував і прийшов у зазначений день. З того часу минуло пів століття…"
Василь Володимирович працював, та й зараз працює слюсарем аварійно-диспетчерської служби. За 50 років роботи зазирнув чи не в кожен каналізаційний люк у Чернівцях. Пригадує, що у 70-80-их роках робота була особливо непростою. Зими холодні, інструменти лише найпростіші, тож доводилося практично все виконувати вручну. Автомобіль один, та й то холодний.
"Моя робота полягала в тому, що я виявляв причину несправності. Бувало дуже складно, особливо в зимовий час. Зими були люті – 25 градусів морозу, а то й більше. Зараз уже таких немає. Часом, як бризкала на спецодяг вода, то так відразу і замерзала. Добре, що хоч спецівки видавали теплі, з натуральних тканин. Цим забезпечували вдосталь, нічого не скажеш. А от інструменти були лише найпростіші, і більшість робіт доводилося виконувати вручну. Зараз ми вже маємо прилади для пошуку каналізаційних люків. Тоді ж у нас був тільки лом. Ото понамерзають купи льоду, нанесе снігу, а ми те все мусимо ломом розбивати у пошуках люка. На це йшло багато часу. Часто щоби з’ясувати причину несправності, мусили вручну вичерпувати воду з каналізації. Це вже потім з’явилися насоси, гідромолоти та інше. Що й казати, зараз значно легше стало працювати", – зауважує чоловік.
Машиною користувалися по черзі
Машина була одна на бригаду, тож доводилося чергуватися: тиждень один працівник їздить нею на виклики, а інший ходить пішки, тиждень навпаки.
"Як зараз пам’ятаю номер машини – 6169. Вона нічим не обігрівалася, і взимку в ній було дуже холодно. Але ми на те не зважали – молоді, сповнені сил хлопці… Чергувалися: тиждень напарник їздить автомобілем по місту, тиждень я. Працювати доводилося і вдень, і вночі. Тоді й місто було маленьке. На виклик за потрібною адресою добиралися за 10-15 хвилин. То зараз Чернівці "розрослися": поки дійдеш від, скажімо, Південно-Кільцевої до Садгори, то вже й кінець робочого дня. Пізніше нам додали ще одного працівника та поміняли стару машину на порівняно тепліший та комфортабельніший УАЗ. А ще пізніше ми почали їздити у ще зручніших "газельках", – згадує пан Василь.
У 70-ті роки, звісно, про жодні мобільні телефони й гадки не мали. Для зв’язку послуговувалися таксофонами. Щоби дізнатися адресу, звідки надійшов виклик, пан Василь вкидав у таксофон 10 копійок і телефонував диспетчерці. Через деякий час з’явилися рації, що відчутно спростило комунікацію.
Пориви траплялися значно рідше, ніж зараз: і труби були ще тоді у кращому стані, і місто менше.
"Кожна труба має свій термін. Зрозуміло, тонкостінні швидше виходять із ладу. Їх доводиться часто латати, замінювати. А товсті можуть служити багато років. У старій частині міста є труби, яким майже по сто років, їх ще австрійці прокладали. Але вони з міцного металу, тож ще досі у доброму стані. Усе ж більшість водогінних труб у місті вже сильно зношені", – зауважує слюсар.
Василю Білецькому його робота подобається.
"Моя робота – романтична, – усміхається чоловік. – На свіжому повітрі, між людьми. Не те що в офісі: вранці увійшов – ввечері вийшов. А ще тут добре тим, що відпрацював 12 годин – і маєш добу відпочинку (за нічну зміну – дві доби). За цей період можеш щось встигнути вдома".
Пан Василь часу дарма не гайнує: майже все у своїй господарці на Роші зробив власними руками. Також із дружиною виростили дітей, вже й онуки дорослі.
"Я би вже, може, й ішов на відпочинок, бо відчуваю, що здоров’я не те, що було колись, – зізнається Василь Володимирович. – То чого буду між молодими хлопцями шпортатися? Але ж пенсія – 2400 гривень! І це за 50 років роботи… Як на такі гроші можна прожити? Розрахувався за компослуги, пішов на ринок купити продуктів – і гаманець порожній. Тому поки що працюю, доки можу…"
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
