Володимир Гамаль мешкає в Садгорі на Рогізні. Добротний будинок із кованими воротами. Відчиняю хвіртку, заходжу подвір’я і зупиняюся, аби помилуватися скульптурами. Мене зустрічає Анатолій – син митця, каже, що тато в майстерні. Враження, ніби потрапила у музей: всюди скульптури різного розміру. Їх десятки, а може, й сотні. Із червоного дерева, мореного дуба, мармуру, бронзи, граніту, гіпсу, вапняку, глини. Пророк із посохом у руці, ангел із крилами, спляча Венера, жіноча фігура в променях сонця.

Про це йдеться у публікації "МБ".



– Це ще не всі мої роботи. Деякі зберігаю на горищі, бо тут не вміщаються. На персональній виставці було 130 експонатів, хоча є набагато більше, – каже пан Володимир. – Це ніби мої діти, які постійно зі мною і з якими не хочеться розлучатися. Моє життєве кредо: "Від сумного життя в прабатьківському краю – до радісних емоцій у мистецтві, до відчуття своєї справи, подарованої Богом". У тяжкій роботі над скульптурою – моя доля. Образи ніби народжуються в моїй голові, довго виношую їх, а потім беруся до праці. У кожній роботі закладено багато духовного, сакрального, філософського.

Митець використовує різні матеріали. "Пророка я зробив із мореного дуба, – показує невелику скульптурку. – Великий стовбур плив по Пруту, один чоловік виловив його з води, привіз мені.

Триметрового "Ангела милосердя", що встановлений біля Вірменської церкви, вирізьбив із ямпільського каменю. Сам їздив на кар’єр, де його добувають. Кажу, що мені потрібен камінь заввишки три метри і 30 сантиметрів. А майстер: "Де я тобі дістану такий великий моноліт? Треба довго його шукати". Привезли той камінь через кілька місяців. Я довбав його вручну зубилами майже пів року. Треба було щоранку ті зубила точити. Заробив на цьому десь на капці. Хоча йшлося не про гроші, а хотілося зробити щось гарне для міста.

Рогізні подарував пам’ятник письменника Остапа Вільшини, який тут народився. Він теж вирізьблений із каменю. Пам’ятник Юрію Федьковичу відлитий із бронзи. Я використав буковинські орнаменти, бо це прадавній код нашого краю. Ось скульптура "Прозріння" з червоного дерева, яке привезли з африканських джунглів. Вишукані лінії, фантастична краса! Ця скульптурка – з білого італійського мармуру, який подарував друг. Дві мої роботи – ангел і бандурист – є в Києві на Володимирській гірці. Коли працюю, не один раз молюся – і Бог мені допомагає.

На підвіконні бачу кілька десятків мініатюрних скульптурок. "Це мої думки, – зауважує пан Володимир. – Мріяв зробити алею таких садово-паркових скульптур для чернівчан. Та виявилося, що це нікому не потрібно".

Скульптор показує інструменти, якими заповнені всі шухляди: болгарки, долота, різці. Пропонує взяти в руки невеликий молоток, який ледве не випускаю з рук – такий важкий. "А я б’ю ним цілий день, – усміхається чоловік. – Маю десь 13 таких молотків".

"Перстень із символом рози вітрів"

Пан Володимир мешкає із сім’єю на обійсті своєї бабусі Домки. "Мої предки проживали на Рогізні споконвіків. В архіві я дослідив свій родовід протягом останніх 220-230 років. Цю хату побудували мої батьки. Я звів майстерню та різні господарські будівлі, посадив сад для дітей і внуків. Тут я народився, тут моя найрідніша земля, мій рай, – роздумує чоловік. – Я закінчив із червоним дипломом відділення скульптури Естонського художнього інституту в Таллінні. Міг залишитися там, але відчував таку тугу за рідним краєм, що повернувся. Прагнув більше дізнатися про історію Рогізни, тому почав колекціонувати старовинні речі, які тут знаходив".

Чоловік розкладає на рушнику уламки керамічних виробів, люльки, монети. "Подивіться на цю люльку через збільшувальне скло. Бачите штемпель із написом "Садагура"? А на цій люльці зображені три астральні зірки, – захоплено розповідає пан Володимир. – Їй десь 300-500 років, а як чудово збереглася. Є люльки різних кольорів: біла, чорна, червона. А цей мідний перстень знайшов мій син, коли ми восени копали картоплю на городі. На ньому вибито символ рози вітрів. Йому десь три-чотири століття. Ще одна моя гордість – наконечник від стріли. Якось у мене побували історики Сергій Пивоваров і Олександр Масан, які сказали, що цьому наконечнику 800 років".

Митець показує товсту книгу про відомих у світі українських скульпторів, упорядковану професором Львівської академії мистецтв Романом Яцівим, де один із розділів присвячений йому. "Радий, що хоча би так поцінували мою працю. Уже 12 років не маю жодних замовлень. Болить не тільки серце, а й душа, плакати хочеться, – зізнається пан Володимир. – Моє мистецтво не принесло мені ні грошей, ні нагород, навіть звання заслуженого не маю. Може, тому, що не просив, не корився ні перед ким. Отримую невелику пенсію. Але продовжую працювати. Щоранку прокидаюся і йду в майстерню. Це мене тримає, забуваю про болячки. Розробив проєкти двох пам’ятників: на Центральній площі замість легендарної "Пієти" та космонавтові Леоніду Каденюку. А це остання моя робота "Молитва"... Внук Іванко прибігає до мене, витягує з шухляд інструменти, грається ними. Може, теж стане скульптором…



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram