Пані Сільвія проживає в Садгорі. Її двоповерховий рожевий будиночок із балкончиками – ніби з казки. А музей починається з кованих воріт зразка 1780 року та вхідних деревяних дверей, виготовлених за давньою технологією. У коридорчику вражають великі дзеркала, обрамлені деревяними рамами, стіни з натурального каменю, картини, столітня австрійська лампа, вітражі на вікнах…

"Донька допомогла придбати будинок"



Жінка зустрічає нас у народному вбранні. "Вишита сорочка, що на мені, 1880-х років, – хвалиться пані Сільвія. – Горбатка аж витерлася від старості, їй понад сотню літ. Підперезана старовинним поясом. Хустка з бахромою – 1924 року, придбала в старенької бабусі. Її тоді не завязували, а ось так опускали кінці вниз".

Піднімаємося сходами з гарним кованим поруччям на горище, де жінка облаштувала музей. Приміщення світле та просторе – понад 120 квадратних метрів. Одразу видно, що все тут зроблено з великою любовю. Зверху звисають старовинні канделябри. Деревяна підлога покрита домотканими доріжками та килимами з дивовижними орнаментами. На стінах висять тарілки, ікони, родинні світлини, рушники, хустки. Гіркою біля вікна – вишиті подушки. Старовинна скриня, розмальована квітами. На шафці багато глиняного посуду, навіть з унікальної чорної глини.

– Ви напевно, дизайнер, що все так досконало зробили? – кажу.

– Ні, я колишня військова, але все життя мріяла мати свій музей, – усміхається пані Сільвія. – 27 жовтня минає два роки, як відкрила його. Тут відбулася презентація книги професора Сергія Пивоварова про Садгірську монетарню. Вона лежить ось там на столику. Родом я із Боян Новоселицького району. Моє захоплення почалося ще в першому класі. Навпроти наших дверей знаходився шкільний музей, але він був чомусь завжди зачинений. А мені хотілося зайти туди, доторкнутися до всього рукою. Всі перерви простоювала там. Потім вийшла заміж. Мій чоловік був військовим лікарем. Служили вдвох у Росії. Але я дуже сумувала за Буковиною. Зрештою повернулися додому. Придбали в Чернівцях квартиру, але там не було місця для музею. Коли наша донька вийшла заміж і виїхала до США, вона допомогла нам купити цей недобудований будинок, який самі доводили до пуття. Тепер я могла вже втілити свою дитячу мрію. Вирішили облаштувати музей на горищі, бо зазвичай там зберігають старовинні речі бабусь і прабабусь. Це було символічно. Два місяці сама крутила на стояках чотири кілометри мотузки, пальці стирала до крові. Хотіла, щоби виглядало, як у давнину.

"Від бабусі дісталася скриня 1931 року"

Перед тим, як відкрити музей, жінка обїхала всю Буковину, побувала в багатьох українських і румунських селах, щоби зібрати експонати.
– Щось купувала, щось мені дарували. Скільки тут усього експонатів – ніколи не рахувала, – запевнила пані Сільвія. – Але є речі не лише з Буковини, а й з Румунії, Молдови, Польщі. Бо моя мама була румунка, а тато – поляк. Та на цьому я не зупиняюся, буду поповнювати свій музей. Зібрала понад 30 домотканих рушничків, і жоден узор на них не повторюється. Однак вони були в такому занедбаному вигляді, що довелося відновлювати їх буквально по сантиметрах. Ось це рушничок одягала на голову весільна матка, йому більше ста років. А цей дістався мені від бабусі. Довгі домоткані доріжки я привезла із Сокирян. Цей красивий килимок подарувала мамина сестра. Чоловічий полотняний костюм зберігся ще з 1880 року. Цікаві чоловічі шкіряні чоботи та жіночі на каблучку, які носили понад сотню років тому. Маю багато вишитих подушок, яким теж чимало літ.

На двох стендах жінка розмістила чорно-білі світлини своїх родичів у національному вбранні. "Вони ніби розмовляють зі мною, згадуючи прожите, – роздумує пані Сільвія. – Від бабусі мені дісталася ось ця скриня, де вона тримала своє придане. Бачите, у сердечку вказано рік виготовлення "1931".

Домоткана доріжка на лавці – теж від бабусі. Блідар (шафку для посуду) і шафу для одягу зробив майстер під старовину. Весь посуд у моїй колекції зроблений з натуральної глини, навіть чорної. Скажімо, цьому глечику –понад 120 років. Я ледве випросила його у Космачі. Це старовинний австрійський сервант з дзеркалами. Ось буковинська тарілка 1887 року, яку вішали на стіну. А цій іконі – понад століття".

На жаль, неможливо розповісти про всі експонати, бо їх дуже багато. Але їх можна побачити. Пані Сільвія запрошує всіх охочих відвідати її музей. "Грошей не беру, – запевнила жінка. – Хочу, аби люди побачили, які прекрасні речі робили наші предки. Запрошую учнів, студентів. Мрію, щоби по цих сходах піднялися моїх шестеро внуків, які зараз проживають у США. Щоби вони знали, звідки походить їхній рід, своє коріння".



Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram