Кілька років поспіль в Україні офіційним символом Дня перемоги є червоний мак. Для мене є інша символічна для цього дня квітка – конвалія. Саме букетики конвалій ми з бабусею щороку рвали біля хати для прадіда Дмитра. Він у 1945-му зустрів перемогу над нацизмом під червоним прапором у тодішній Чехословаччині.

Для мене малої прадід був зразковим ветераном: високий, біловолосий і міцний навіть у 80 з гаком років. І в сірому піджаку, важелезному від десятків медалей.



День перемоги він дуже любив. Та ще більше 9 травня для нього було днем пам’яті – за всім втраченим, за всіма полеглими у ті страшні роки.

На жаль, від нього знаю про війну небагато. Прадід був людиною вкрай мовчазною. Щоразу, коли просили його розповісти цікаві історії – відмахувався зі словами "Що я буду вам розказувати? Було страшно, тяжко і голодно. І багато було вбитих"…

Але змалку добре пам’ятаю, що червоне радянське знамено дід дуже не любив. Не любив і йти в колоні під тими прапорами, хоча під ними в юнацькому віці воював. Чому? Як розказував його син, мій дід, у 39-му році сім’я прадіда жила з румунського боку Дністра. Жили заможно, та коли прийшли совєти, були змушені віддати все, що мали, аби їх не заслали.

Попри це, у 17-річному віці записався до радянської армії, сказавши, що йому вже 18, бо неповнолітніх не брали.

Яким би не було ставлення до радянської влади, дід наголошував: "німці є німці, загарбники". Бо саме німецькі танки тоді грізно сунули на його артилерійський підрозділ.

"Окопалися ми тоді в кукурудзяному полі. Трохи далі їхали німецькі танки, та здалеку ми не могли їх підбити, лиш іскри сипалися при зіткненні. Але підпускати їх ближче було страшно… Я побіг за скирту кукурудзи за снарядом, і це врятувало мене: в той момент вбило нашого командира, багатьох поранило осколками. Мені лиш подерло рукав", – розказував колись дід Дмитро…

Він помер у 2014-му, у 88, незадовго після того, як почалася анексія Криму.

"О, знову війна, – сказав тоді дід, переглядаючи випуск новин. – Але мене вже не візьмуть, вже по віку не підійду… "

Тепер конвалії можу тепер нести хіба що на цвинтар. Наш обов’язок – пам’ятати! І дякувати усім, хто нас захищав і захищає зараз!

Марина Кавкало

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram