Виходжу з дому, прямую на зупинку. Звертаю увагу на великий білборд – знову нова агітація. "Бачу, грошей не шкодує", – думаю собі, адже щомісяця бачу те саме обличчя, тільки із різними обіцянками. Мрію про 30 березня. День, коли настане така приємна для очей та вух тиша.

Згадав, як вперше ходив з мамою на вибори. Велика сільська школа, всі кудись поспішають, метушаться. Під головним входом стоять серйозні дядьки та жваво щось обговорюють. Мене цікавило все: кабінки, бюлетені та величезні урни. Оскільки дійство відбувалось раз на 5 років, урочисте право вкинути батьків чи мамин бюлетень діставалось мені.



То були вибори після Помаранчевої революції: у моїй голові постійно крутилось "Разом нас багато, нас не подолати", а на мікрохвильовій печі красувалася велика помаранчева наліпка – Віктор Ющенко на Майдані.

Сьогодні все інакше: вкидати до урни доведеться не батьківські бюлетені, а власний. Та й урна вже не така велика. У 2004 році мене цікавила довжина бюлетеня, у 2019-му – зміст.

А що з ним не так? Окрім, звісно, метрової довжини. Що не так із кандидатами та їхніми обіцянками? Це ж мій перший свідомий вибір, як громадянина. Чому ж тоді я вагаюся "Йти чи не йти?".

Може тому, що ця виборча кампанія нагадує пекло, яке описав у своїй "Божестенній комедії" Данте? Чому б і ні, всі дев’ять кіл є!

• Перше коло – тут живуть звичайні люди. Вони не погані, але й не дуже хороші. Справа у тому, що вони… не голосують. От не голосують і все. Кожен має свою відмовку: хтось не вірить у вибір, хтось активно будує власне життя, не знаходячи часу на будівництво держави, а хтось банально лінується встати з ліжка і піти галочку поставити.

• Коло друге – одержимі зрадофіли. Вони шукають зраду скрізь, де тільки можна. Тут кожен кандидат – злочинець та агент Кремля, маріонетка в чиїхось руках або бандит. Біда зрадофілів у тому, що вони довірливі. Кожна новина, справжня чи фейкова, сприймається ними за чисту монету. Такий собі вірус, що сіє паніку.

• Коло третє – торговці голосами. Вони смиренно мовчать та "їдять" гроші, які отримали за "правильний вибір". Та чи варто продаватись, якщо хочеш їсти щось смачніше за кольорові папірці.

• Четверте – великі агітатори. Це люди, які не шкодували мільйонів на політичну рекламу. Буклети, плакати, газетки, десятки годин агітації на ТВ і радіо – все це бідолахи мусять переглянути і перечитати. Ну а що, самі зробили – самі й їжте!

• На п’ятому рівні – постійний галас і крик. То сваряться популісти. Кожного дня вони обіцяли золоті гори та винні ріки. А в тому, що маємо сьогодні, винні опоненти! І зима холодна через них, і літо спекотне через них. І молоко у корів теж кисне через них, черезопонентів.

• Шосте – брехуни. На вухах у них метрова локшина, а в руках по сім мішків вовни. Гречаної.

• Сьоме коло найтихіше. Бо тут сидять буйні. Колишні буйні, якщо точніше. Бо не потрібно було битись на засіданнях.

• Коло восьме – грошолюби. Ці товариші не бачать держави – лише ресурс, що потребує господаря. Такого господаря, що все вміє: жати, збирати, ловити та ще й успішно продавати.

• І на самому дні, там, куди світло вже не потрапляє – розташовується головна болячка всього українського пекла – зрадники. Їхні товариші та партнери живуть на кожному кільці, що зверху, тому в списку на звільнення вони останні.

Тішить те, що пасивних виборців стає все менше. Кого не спитаю, всі збираються голосувати. І не важливо, що голосувати особливо ні за кого, добре, що йдуть.

Прямую ввечері від зупинки додому. Бачу той самий білборд і ту саму багатообіцяючу пику. Знову ловлю себе на думці: "Мабуть, нам потрібне генеральне прибирання пекла. Бо за 30 років набралось трохи сміття. Приберемо, навчимося не смітити знову і все в нас буде добре".

Василь Вовк, студент 2 курсу ЧНУ (спеціальність "Журналістика")

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram