17 грудня
Великомучениці Варвари
Мучениці Юліанії
Преподобного Іоана Дамаскіна

Великомучениця Варвара



Свята великомучениця Варвара жила і прийняла мученичеську кончину при імператорі Максиміні (305 — 311). Батько її, язичник Діоскор, був багатою і шанованою людиною в місті Іліополі Фінікійському. Рано овдовівши, він усю свою нерозтрачену любов зосередив на єдиній дочці.



Варвара росла неабиякою красунею. Дивуючись незвичайній вроді доньки, Діоскор вирішив продовжити її виховання подалі від сторонніх очей. Для цього він побудував вежу, де, крім Варвари, перебували тільки її вчителі-язичники. З вежі відкривався гарний пейзаж, було видно усю красу довколишньої місцевості. Вдень можна було дивитися на лісисті гори, на швидкоплинні річки, на рівнини, вкриті строкатим килимом квітів; вночі величний хор небесних світил чарував невимовною красою.
Незабаром дівчина стала задавати собі питання про Причину та Творця настільки гармонійного і прекрасного світу. Поступово вона зміцнилася в думці, що бездушні ідоли — творіння рук людських, яким поклоняються її батько і вчителі, не могли настільки мудро і чудово влаштувати довкілля. Бажання пізнати істинного Бога настільки заполонило душу Варвари, що вона вирішила присвятити цьому усе життя і дала обітницю безшлюбності.
Тим часом містом ширилася слава про її красу, багато юнаків стало домагатися руки завидної нареченої, але вона, незважаючи на ласкаві умовляння батька, відмовлялася від шлюбу. Варвара попередила Діоскора, що його наполегливість може закінчитися трагічно і розлучити їх назавжди. Батько вирішив, що характер дочки змінився від замкнутого способу життя. Він дозволив їй виходити з вежі і дав повну свободу у виборі друзів та знайомих. Якось дівчина зустріла в місті своїх ровесниць, юних сповідниць віри Христової, і вони розкрили їй вчення про Творця світу, про Трійцю, про Божественний Логос. Через деякий час Промислом Божим в Іліополь із Олександрії приїхав під виглядом купця священик. Він здійснив над Варварою таїнство Хрещення.
У той час біля будинку Діоскора будувалася розкішна лазня. За наказом господаря робітники мали зробити в ній два вікна на південну сторону. Варвара, скориставшись відсутністю батька, попросила їх зробити третє вікно, як символ Святої Трійці. Над входом до купальні Варвара зобразила хрест, викарбувавши його на камені. На кам’яних сходах лазні залишився слід її ноги, з якого згодом забило джерело прісної води великої цілющої сили, яку Симеон Метафраст порівняв із життєдайною силою струменів Йордану і джерелами Силоамськими.
Коли Діоскор повернувся і обурився, що не було дотримано його плану у будівництві споруди, дочка розповіла йому про пізнаного нею Триєдиного Бога, про рятівну силу Сина Божого і про марність поклоніння ідолам. Діоскор розлютився, оголив меч і хотів вразити її. Дівчина втекла, і він кинувся за нею в погоню. Шлях їм перегородила гора, що вмить розступилася і сховала святу в ущелині. Святій Варварі вдалося сховатися в печері на протилежному схилі гори. Після довгих і безуспішних пошуків дочки Діоскор побачив на горі двох пастухів. Один із них показав йому печеру, де ховалася дівчина. Діоскор жорстоко побив дочку, а потім посадив у в’язницю і довго морив голодом. Правитель міста Іліополя Фінікійського, Мартіан, віддав наказ про тортури Варвари. Дівчину жорстоко катували: її бичували воловими жилами, а рани розтирали волосяницею. Свята великомучениця залишила незламною у вірі. Вночі в темниці вона гаряче молилася Спасителю, і Він з’явився та вилікував її рани. Вражені язичники піддали Варвару новим, ще жорстокішим тортурам. Та набагато тяжчою для неї мукою, ніж опоганена чистота тіла, був біль за батька, який став головним її гонителем і катом. У настановах афонського старця Іосифа Ватопедського є одне спостереження, що дозволяє глибше зрозуміти історію цієї святої і ту страшну метаморфозу, що відбулася із батьківською любов’ю: “Коли немає стриманості і любові духовної, від почуттів народжуються страсті”. Адже батько любив доньку більше за все на світі, піклувався про неї, оберігав, хотів їй достойного майбутнього, але неперехідною межею стало питання віри. Неосвячене істинною любов’ю батьківське почуття Діодора буквально розсипалось під дією страстей і упереджень. Теплота перетворилась у нестримну ненависть, піклування — у владолюбство, ласка — у лють. Її ж почуття, зміцнене вірою і любов’ю до Господа, навпаки, стрімко виросло, зміцніло — аж до висот християнського подвигу, до готовності покласти життя за Того, Хто був утіленням Любові. Під муками Варвара страшилась не болю, а можливості загубити ту провідну зірочку віри, і Господь укріпив її. Молода дівчина проявила у земній битві зі злом стільки ж мужності, скільки загартовані у походах римські легіонери, які приймали християнство і вибирали вірну смерть на противагу участі в язичницьких культах.
У натовпі зівак, які стояли неподалік місця катувань мучениці, була мешканка Іліополя, таємна християнка Іуліанія. Серце її сповнилося співчуттям до добровільного мучеництва красивої і знаної у місті дівчини. Іуліанія вирішила підтримати її і також постраждати за Христа. Вона почала голосно викривати мучителів. Дівчину відразу ж схопили і привели до Варвари. Святих мучениць дуже довго катували: терзали гаками тіло, відрізали груди, оголеними водили по місту зі знущаннями і побоями. Молитвами святої Варвари Господь послав ангела, який осяйними ризами сховав наготу святих мучениць. Тверді сповідниці віри Христової, святі великомучениці Варвара та Іуліанія були обезголовлені. Святу Варвару власноручно стратив її батько, Діоскор. Відплата Божа за Його мучениць не забарилася: Мартіан і Діоскор невдовзі загинули від удару блискавки.
У VI столітті мощі святої великомучениці було перенесено до Константинополя. У XII столітті дочка візантійського імператора Алексія (1081 — 1118), княжна Варвара, взявши шлюб із князем Михайлом Ізяславовичем, перевезла їх до Києва. У Київському Володимирському соборі вони спочивають і тепер.
Святій великомучениці Варварі моляться, щоб не померти від наглої смерті, без Сповіді та Святого Причастя, просять уберегти від тяжких хвороб і скоропостижної кончини.

Преподобний Іоан Дамаскін



Преподобний Іоан Дамскін народився приблизно в 680 році у сім’ї християн, в столиці Сирії – Дамаску. Його батько, Сергій Мансур, був скарбником при дворі халіфа. У Іоанна був зведений брат, осиротівший отрок Косма, якого Сергій пийняв до себе в дім. Коли діти виросли , то Сергій подбав про їхню освіту. На невільницькому ринку в Дамаску він викупив вченого монаха Косму з Калабрії і доручив йому вчити дітей. Хлопчики показали неабиякі здібності і легко засвоїли курс світських та духовних наук. Після смерті батька Іоанн зайняв при дворі посаду міністра і градоправителя.
В той час у Візантії виникла і швидко розповсюдилась іконоборча єресь., яка підтримувалась самим імператором Левом ІІІ Ісавром ( 717-741 рр.). ставши на захист православного іконо шанування, Іоанн написав три трактата " Проти тих, хто відкидає святі ікони". Мудрі, Богонатхненні писання Іоанна розлютили імператора. Та, оскільки їхній автор не був візантійським підданим, його неможна було й кинути до в’язниці, а ні стратити. Тоді імператор вдався до наклепу. За його наказом від імені Іоанна було складено лист, у якому дамаський міністр ніби пропонує імператору свою поміч у завоюванні сирійської столиці. Цей лист і свою лицемірно – лестиву відповідь на нього Лев ісавр відіслав халіфу. Той не зволікаючи відсторонити Іоанна від посади, відрубати йому кисть правої руки і повісити на міській площі. В той же день до вечора святому Іоанну повірнули відрубану руку.. Преподобний став молитися до Пресвятої Богородиці і просити зцілення. Заснувши він побачив ікону Божої Матері і почув Її голос, який повідомив йому, що він зцілений і разом з тим наказав невтомно трудитися зціленою рукою. Прокинувшись він побачив, що рука його не ушкоджена.
Дізнавшись про чудо , яке свідчило про невинність Іоанна Халіф просив у нього прощення і хотів повернути йому попередню посаду, але преподобний відмовився. Він роздав своє багатство і разом зі зведеним братом і другом по навчанню Космою вирушив до Єрусалиму, де вступив простим послушником в монастир Сави Освяченого. Нелегко було йому знайти духовного керівника. З монастирської братії на це погодився лише один дуже досвідчений старець, котрий став виховувати в ученику дух послуху і смирення. Перш за все старець заборонив Іоанну писати, вважаючи, що успіхи на цьому поприщі стануть причиною гордині. Одного разу він послав преподобного в Дамаск продавати корзини, виготовлені в монастирі, причому доручив продати їх набагато більше їхньої справжньої ціни. І ось, подолавши тяжкий шлях під пекучим сонцем, колишній вельможа Дамаску опинився на ринку у рваному одязі простого продавця корзин. Але Іоанна впізнав його колишній домоправитель і купив у нього всі корзини за назначеною ціною.
Одного разу в монастирі помер один з ченців один з ченців і брат покійного просив Іоанна написати що не будь для втіхи. Іоанн довго відмовлявся, але з милосердя, поступився проханням обтяженого горем і написав свої відомі надгробні тропарі. За цей непослух старець вигнав його зі своєї келії. Всі монахи почали просити за Іоанна. Тоді старець доручив йому одну з найбільш тяжких і неприємних робіт – пибирати з монастиря нечистоти. Преподобний і тут явив образ послуху. Через деякий час старцю у видінні було вказано Пречистою і Пресвятою Дівою Богородицею зняти заборону з письменництва Іоанна. Про преподобного дізнався Єрусалимський Патріарх, руко поклав його на священика і зробив проповідником при своїй кафедрі. Але преподобний Іоанн незабаром знову повернувся в Лавру преподобного Сави, де до кінця своїх днів проводив час у писанні духовних книг та церковних піснеспівів, і покинув монастир тільки для того, щоб викрити іконоборців на Константинопольському Соборі 754 року. Його піддали катуванням і кинули до в’язниці, але він переніс і з милості Божої залишився живим. Упокоївся приблизно780 році у віці 104 років. Преподобний Іоанн Дамаскін прославився як церковний письменник, творець канонів та церковного восьмиголосся.

Повну версію православного календаря на 2019 рік можна переглянути тут

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram