Завтра рано вставати. Вже майже друга ночі. Під вікном із ревом двигуна шліфує ожеледицю якась запізніла машина. “Певно, таксист”, - думається відразу. “От робота в них, ночами їздити...”
Треба спати, а сон ніяк не бере. Все думається про те, що сьогодні щось не так зробив чи не так сказав. Те відчуття, як невиконане домашнє завдання, періодично смикає свідомість, хоч і знаєш, що домашнє завдання одна із найнезначніших дурниць у житті. Попри свою незначимість, ця дурниця смикає з такою точністю, що заснути неможливо.
Друзів у онлайні залишається все менше. Раз на п’ять хвилин їх рідшає на десяток. Нікому не пишеш, а просто ще раз методично оновлюєш сторінку і кладеш ноутбук біля ліжка.
Вже четверта ночі. Ти усвідомлюєш це і пришвидшуєш крок. Он там можна знову зрізати через поле. Пилюка з польової дороги чіпляється до білих кросівок, які щойно ідеально відшліфувала роса з озимини. Кросівки вимагають, щоби ти звернув на поле, але бита весіння дорога така м’яка і тиха, що знову звертати на траву зовсім не хочеться. Лінію лісосмуги, висадженої між сусідніми селами, треба пройти повністю. Там є кілька місць, де варто зупинитись. Так там буває тільки зараз, коли нема вітру. Їх треба відчути. Вони ж для когось цвітуть. Нехай і серед поля.
Запах цвіту дикої черешні разом із прохолодним сірим повітрям роблять цей ранок довершеним. Навіть сторож ставка Семенович, який побачив тебе і завтра розкаже про час ранкового повернення батькам, не зіпсує того настрою. Стоячи за чотириста метрів, де крім вас із ним нема ні душі, він вдає, що шукає щось у кобурі велосипеда. Так і хочеться крикнути: "Доброго ранку! Я знаю, що ви мене бачите!" Але зараз не до того, бо ти вже звертаєш із греблі на свою вулицю. На підході додому відчувається найвища напруга. Запилені кросівки кілька разів недоречно човгають об асфальт. Головне – тихенько зайти до хати і нечутно закрити двері. Потім тихо увімкнути улюблену пісню на магнітофоні. Ось воно… треба прослухати ще раз. Поки магнітофон зі скреготом перемотує касету назад, згадуєш, якою неймовірною була ця ніч. Тобі міцно в'ївся той запах із лісосмуги.
У сусідній кімнаті чуються кроки. Світло не вмикають, бо вже видно.
Підліткова бравада штовхає прослухати пісню ще раз, а запах черешень нагадує: завтра рано вставати.
Відкриваєш очі і бачиш сіре вікно. За ним машина шліфує ожеледицю яку ти ненавидиш. Лишається тільки улюблена пісня, але ти дотягуєшся до телефону і вимикаєш будильник.
