У вівторок запізнилася на роботу на дві години, через що довелося скасувати заздалегідь заплановану зустріч. Півгодини простояла на зупинці навпроти "Гравітона". Зібралося кілька десятків людей, які періодично вибігали на середину дороги і виглядали транспорт. Було холодно, тож довелося пританцьовувати. Нарешті під’їхав набитий пасажирами тролейбус, двері якого ледве відчинилися. Запхатися всередину змогли лише найсміливіші.
У мене, як і в багатьох інших, сил не вистачило.
Через 15 хвилин пощастило сісти у 34-й автобус. Та через 300 метрів він зупинився. Як виявилося, потрапили у затор. Рухалися зі швидкістю черепахи. Щільно притиснувшись один до одного, пасажири нервували.
"Не знаю, коли зможу приїхати! – кричала у мобільний молода жінка. – Стоїмо на місці вже 20 хвилин. Вирахуєте з мене зарплату за пропущені години? То вираховуйте! Я що маю робити – йти пішки? Скажіть, що ми стоїмо у заторі", – жінка простягає мені мобільний. "Вона справді не винна, бо автобус не їде", – пояснюю комусь у слухавку. Але мене не слухають і переривають розмову. "І хто поверне мені ці гроші?" – запитує жінка.
– За таких складних погодних умов могли би пустити більше тролейбусів і автобусів. А вони навпаки: зменшили їхню кількість, – обурюється чоловік середніх років. – Ніхто не думає про людей. Ми їм всім по цимбалах.
